Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

Тиждень другий: гнів

Того вечора Сол обходив міські околиці на шляху назад від дивакуватого торговця. Той заявив, ніби зможе повернути його додому своїми чарівними артефактами, і агент уже понадіявся на те, що у старого дивом завалялося щось від минулих вояжів Мультикоаліції. На жаль, артефактами виявилися релігійні брязкальця Абсолюту, кілька ляльок і дивний порошок, який явно відкривав двері до інших реальностей в геть іншому сенсі. Втомлений і роздратований, агент навіть не помітив, що крокував просто повз браму, доки не почув черговий удар. А за ним звук падіння замка на бруківку.

 

– Що за... – Подорожній розвернувся до воріт і одразу ж відсахнувся.

 

Під ногами лежала купа зламаних замків, ледь помітних у густому тумані. В обличчя вдарив потік холодного та затхлого повітря, немов просто з могили. З ним на вулицю висипав той самий серпанок, від нього тхнуло землею і мертв’ячиною. Сол відскочив назад і тільки зараз зрозумів, що ворота тепер були прочинені. Між купою замків зяяла щілина, звідти із зачиненого району й лився сморід. Однак, окрім нього було щось іще. Коли агент примружився, то у світлі тьмяного ліхтаря побачив у темряві форми. Щось обвивало замки, пронизувало свердловини, щосили намагалося розсунути старі ворота.

 

Коли Сол усвідомив, що це були кінцівки, він уже біг до найближчих стражників. Щоправда дорогою його увагу привернув якийсь світський вечір, що проходив у закладі біля дороги. Понад три десятки інгларіанців спокійно сиділи, розпивали вина і читали по черзі вірші про мудрість Абсолюту. Видно, мудрості своїм творінням той передав небагато, якщо вони не розуміли, що весь той гуркіт і сморід були не до добра.

 

– Вам потрібно негайно покинути приміщення! – Вигукнув агент, зайшовши всередину, – із зачиненого району щось ломиться, скоро буде тут. Швидше!

 

 – Що ви таке говорите? – Раптом відгукнулася поетеса в пишній сукні, що стояла між столами з рукописом, – там усе абсолютно спокійно, я бачила браму дві хвилини тому.

 

– Зрозуміло, адже район зачинений. До речі, варто було б нам наслідувати його приклад, а то шастають тут усякі! – Підхопив захмелілий відвідувач.

 

Орава засміялася, а їхні келихи весело задзвеніли.

 

За спиною пролунав такий шум, що здавалося, ніби впав хмарочос. Сол вигнув брови й оглянув присутніх: ті відвернулися і продовжили читати вірші. Залишалося лише розвернутися і бігти геть, адже ці фанатики свій вибір вже зробили. На вулиці ж стало помітно темніше – біля воріт згасли ліхтарі. Вуха пронизав мерзенний скрегіт, Сол розвернувся і зрозумів, що це був стовп, який просто зараз згинало і пожирало щось серед мороку. У темряві він зміг розгледіти лише стіну з чорної, в'язкої маси, над якою звивалися десятки, навіть сотні відростків з розчепіреними пальцями, немов купу пекельних тварюк спресували в одну істоту проти їхньої волі.

 

Купа хрипіла, булькала і розтікалася вулицею, обплітаючи все своїми мерзенними руками. На подив Сола, пара стражників у провулку стояли й курили трубки так, немов таке тут було щодня. Агент переконав їх вийти на дорогу, але навіть там вони з нерозумінням розвернулися в його бік і насупили брови. Ніби вирішили, що він їх розігрує. Сол відкрив рота, але не промовив і слова. Тому, що вартового в пальто, який стояв трохи віддалік, схопили. Він встиг скрикнути, але чудовисько підняло його над собою за секунду, а потім обплело цілком і розірвало на шматочки десятками щелеп, що росли поруч із відростками.

 

– Врятуй нас Абсолют... – Другий охоронець шоковано глянув на стіну з плоті й вистрілив.

 

Куля його пістоля влучила прямо в рідину і викликала здавлений хрип. Купа з ротів і кінцівок рвонула до нього так швидко, що Сол ледь встиг відскочити. Уже за секунду від другого вартового залишилися тільки ступні. Чудовисько переключило погляд на агента, той поспішив озброїтися і вистрілив уже зі своєї гвинтівки. Сяюча куля пройшла через тварюку як ніж крізь масло і на мить освітила вулицю. У цьому світлі Сол побачив справжній вигляд істоти. Лише багаторічний досвід допоміг стримати крик.

 

Мерці. Сотні й сотні трупів, майже скелетів, сплетених докупи купами гнилі та чорного слизу. Мертві були всіх можливих форм і розмірів – люди, тварини, інші гуманоїди занадто високого або низького зросту, просто невідомі тварюки. Вони виростали одна з одної, розчинялися одна в одній і перетікали мерзенними хвилями наче в пекельному казані.

 

Ще одна куля відрикошетила і пробила кільком голови, ті миттю вибухнули і зникли за слизом. Це злегка остудило тварюку і дало Солу шанс втекти. Краєм ока оперативник побачив, як істота проникла в заклад і виривала зі своїх сидінь відвідувачів. Руки мерців ламали їхні кістки, гнилі зуби жували плоть, уся вулиця потонула в плачі та криках жаху. Агент вистрілив ще кілька разів, пурпурові кулі пронизували тіла тварюки наскрізь, але на їхні місця одразу ставали інші.

Довелося змиритися і відступити, боєзапас і так був на мілині, а для повноцінного бою з подібним потрібна була ціла армія. Дорогою до будинку намісника Сол побачив, як запалювалися на вершинах будинків вогні, бігли й скакали цілими загонами стражники. Здалеку донеслися гучні звуки – залпи з гармат. Над чорною брамою здійнялася заграва, постріли злилися в одну какофонію, а в центрі задзвеніли про біду дзвони. Уся Інгларіанія цієї ночі не спала, лише з променями світанку бійня вщухла і жахливу тварюку вдалося відігнати.

 

– Ви нічого не хочете мені розповісти? – Запитав Сол зранку в намісника.

 

Вони випадково перетнулися біля входу в палац, коли агент збирався на пошуки інформації. Немолодий чиновник мав такий вигляд, ніби день тому в нього стався інсульт. Від його ввічливостей й рум'янцю на щоках не лишилося й сліду, на їхнє місце прийшли мішки під очима, смиканість і такий погляд, наче він звинувачував у біді кожного ігларіанця особисто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍