Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

 

– Чорт забирай... Цього не повинно було статися. Не повинно! – Вигукував він, – зачинений район мав залишатися таким і надалі. Навічно, так сказав Абсолют.

 

Сол спробував вивідати в нього більше, однак намісник відмахнувся, пославшись на справи, і зачинив перед ним двері.

 

– Гаразд, знову попрацюємо наодинці, – подумав Сол без крихти невдоволення.

 

На жаль, інші жителі відреагували на нічну атаку навіть гірше за намісника. Сол міг їх зрозуміти. Ще вчора все було спокійно, але зараз на місці брами була величезна діра в стіні, а прилеглі квартали перетворилися на руїни, вкриті чорним слизом. Однак, багато хто з них явно перегинав палицю. На шляху до брами Сол зустрівся з кількома агресивними збіговиськами, які лупцювали залишки слизу і кришили кістки забутих монстром мерців. При цьому вони приговорювали, що це помста за зруйновані життя мешканців і творіння архітектури. Все б нічого, але незабаром їхня лють переключилася на своїх співгромадян. Місцеві сперечалися, лаялися і клемили одне одного, намагаючись з'ясувати, хто ж винен у раптовій атаці чудовиська. Дивно, подумав Сол, адже ще вчора вони так спільно ігнорували проблему. Намісник намагався розрядити обстановку, але всі побачили в його словах неправду і розлютилися ще більше, ніж раніше.

 

Так, уже через кілька днів зростаючих хвилювань, Сол став свідком вкрай неприємної сцени.

 

– Ось він! Чаклун! Його рук справа! – Якийсь кремезний бородань тягнув на площу старого, той все кректав і виривався із залізної хватки.

 

Чолов’яга у компанії кількох озброєних товаришів кинув діда прямо на бруківку, у центр кола з розлючених бідняків і робітників. Сол не одразу впізнав у старому того самого шарлатана, що намагався впарити йому шаманські талісмани під виглядом порталів в інший світ. Його обличчя неабияк змінилося від синців і саден, а очі були закриті руками, немов він боявся побачити світ навколо себе.

 

– Казав, що вміє говорити з мертвими і викликати їхні душі в наш світ. Договорився! – Уїдливо вимовив найдрібніший із групи, яка явно була наспіх зібраною дружиною.

 

Велетень з бородою вдарив 'чаклуна' так, що той сплюнув кров. Сол скривився від цього самосуду, а натовп навпаки зрадів. Неподалік було кілька стражників і агент поспішив попросити їх втрутитися. Ті ж відповіли, що їм наказали стежити за появами чудовиська, а на розбірки місцевих зараз не було ні часу, ні сил. Знущання над старим тривало: у нього кидали гнилі овочі та розкидали його пожитки, примовляючи, що за його чорну магію Абсолют покарав усіх. Сол сподівався, що над ним поглумляться і відпустять, але потім зі страхом помітив недалеко від площі стовп із мотузкою у формі петлі.

 

– Зачекайте! – Нарешті агент втрутився з протестом.

 

Зрештою, одним із завдань стражів було підтримання порядку... Принаймні, за можливості.

 

– Цей інгларіанець шарлатан. Я сам був у нього недавно, у його фокуси здатна повірити тільки дитина. Він точно знає про руйнування брами не більше за вас, а може навіть менше... Його освіченість, якщо чесно, залишає бажати кращого.

 

– Так-так, усе так, шарлатан я, шахрай, – старий закивав і виплюнув один із передніх зубів.

 

На жаль, розпалений своїми ж діями натовп погано сприйняв аргументи.

 

– Та це ж іноземець. Чужинець, що прийшов на нашу землю без запрошення, – заволала якась жінка, – адже жахіття почалося незабаром після його прибуття. Може, це він привів біду!

 

Сол зітхнув і зробив крок назад. Цього варто було очікувати.

 

– Так, я сам бачив, як він вишукував щось, ще й маскувався під нас за допомогою фарби! – Закричав торговець, – говорив про браму, намагався дізнатися про неї якомога більше. Чи не для того, щоб серед ночі відімкнути?!

 

– Він іноземний шпигун, посланий сюди, щоб знищити Інгларіанію. Намісник пригрів змію на грудях!

 

Агент зробив ще кілька спроб викрутитися, але його перервав постріл. Сол похитнувся і ледь не впав від тиску в боці. У руках одного з друзів бороданя димів пістоль. Пощастило, що під верхнім одягом оперативник носив бронекостюм.

– Хапайте його, – закричав робітник і вся ватага разом кинулася на Сола.

 

Спіймати не встигли, адже той зник у провулку ніби тінь від згаслої свічки. За спиною кричала, тупотіла і дзвеніла зброєю юрба простолюдинів, але наздогнати Сола змогла тільки ще одна куля. Снаряд застряг у броні й тільки додав агенту швидкості. Все же, в перегонах озброєнь він поки що був далеко попереду. На жаль, те саме не можна було сказати про географію: вже скоро частина переслідувачів відокремилася аби скоротити шлях, а ще кілька вирушили за кіньми і планували перерізати йому дорогу до відступу.

 

– Це він! Він привів чудовисько в наші будинки, ловіть його! – Кричали городяни, залучаючи все нових і нових переслідувачів.

 

Колись спокійних інгларіанців так охопила лють, що вони навряд чи довели б Сола до шибениці, а одразу б розірвали на шматки де-небудь у провулку. До палацу намісника було не дістатися, але зате поруч було ще одне місце, куди ніхто з інгларіанців не наважився б ступити. Важко зітхнувши, Сол звернув до руїн і вже за кілька хвилин опинився біля зруйнованої брами. За нею було тихо і порожньо, лише клубочився як завжди чорний серпанок. Крики за спиною ставали дедалі ближчими і Сол зрозумів, що настав час для рішення. Перезарядивши гвинтівку, він кинув погляд на вулиці Інгларіанії і нечутним голосом вимовив молитву.

 

У зачиненому районі й справді нікого не виявилося, що було вельми дивним. Судячи з розмірів чудовиська, воно мало ледь поміщатися тут цілком. Замість цього, Сола зустріли руїни. Усе тут було зруйновано, шматки будівель і речей валялися довкола наче після бомбардування, а черевики з кожним кроком потопали в багнюці. Через густий туман агент ледь бачив далі свого носа, тож тримав слух напоготові, а палець – на курку. Крики натовпу все віддалялися, а потім зникли за сірою завісою. За Солом сюди забігли лише четверо, та й ті швидко повернулися через страх за свої життя.