Читати книгу - "Казка про кота Мурмасика, Юрій Гадзінський"

* * *

         — Джеку, а давай ми більше не будемо ворогувати, а? Приходь в гості, я навчу тебе радіти і гратися. Не будь таким злим! Злоба як отрута, якщо її випити багато, то можна отруїтися.

* * *
 

З супермаркету і до Вулиці Надії

          Постаті розступаються перед Джеком. На його обличчі крива посмішка.
         — За версту смердиш, відчуваю тебе! – Гаркнув собака та кинувся на мене, піднявши лопату для удару. Дала про себе знати виснаженість. Я трохи забарився та отримав приголомшуючий удар інструментом по спині. Один із ремінців портфелю порвався. Я упав додолу. Звір замахнувся, щоб поставити крапку в цій погоні. Я встиг прикрити обличчя передпліччям і гострий бік лопати боляче вп’явся в руку. Бризнула кров. Одвічне протистояння між котами та собаками. Джек жадав припинити його сьогодні.
         — Ти не доживеш до завтра, паскудо!
          Навпомацки я піднявся, відступив назад. Спиною обперся об стінку із величезних пляшок, повних питтєвої води. Наступний удар лопати не досягнув цілі, просвистіло прямо над головою, лопата зіткнулась із бутлями. Стрімкий потік води линув зверху. Пауза. Можливість врятуватися.
         — Відстань від мене… Звірюко! Відвали!
          Тепер черевик Остапа влучив прямо в сонячне сплетіння. Дієздатною рукою я полоснув нігтями собаку по морді. Хижо засичав. Біль зводила з розуму. Намацав скляну пляшку з якимось алкоголем на сусідньому стелажі, садонув нею голову Джека. Потім ще раз.
         — Відвали!
          З останніх сил я штовхаю уцілілі бутлі з водою і вони падають на Джека, котрий зігнувся від ударів і тепер нагадував незграбну ляльку.
Притримуючи поранену руку, я побрів до виходу. Пса надовго це не затримає. Потрібно йти.
 

* * *

         — Та він геть дикий – Почесав голову спеціально навчений чоловік – З іншими звірятами дружити не може, лишень носиться і гавкає. Хоче вкусити кожного, кого бачить. Цей безхатько небезпечний, думаю, нам треба діяти тут без вагань.
 

* * *

Вулиця Надії

          Краватка сильно з’їхала в бік, куртки я позбувся у одній із сутичок. Дощ ослаб, але я змок. Якось знайшов дорогу. Вийшов до вулиці Надії. Чи то пам’ять, чи запах, але я дійшов. Це було не так далеко, як здавалося… Все тіло боліло, останнє зіткнення із собакою було вкрай важким. Здорова рука міцно тримала контейнер. Портфель давно перетворився у лахміття. Я його і викинув. Я дійду. Я передам їжу.
           — Ей, Мурмасику!
          Я зупинився та повільно оглянувся назад. Де-не-де на контейнері вже красувалися тріщини. Не критично.
           — Ти ж хочеш мене загризти сьогодні, еге ж? Жодної фори не даси? – З відчаєм в голосі спитав я. З розбитої голови дворового пса цідила кров. Лопату він, либонь, викинув по дорозі, щоб бігти швидше. От і все.
           — Розірву на шматки твоє виніжене тільце.
          І я усвідомив, що нічого не завадить моєму переслідувачу втілити задумане. Він різко скоротив дистанцію між нами, вмить постав поряд.
          Шлях завершено.
          У свої удари пес вклав увесь запас запас злоби та ненависті. Тріснутий контейнер упав на землю, шматки плову висипалися в брудну калюжу. Джек бив мене, допоки я не ліг поряд. У людей, здається, нирки теж знаходяться внизу спини... Удари ніг глухі, але я чув відлуння. Рот наповнила кров та присмак якихось ліків. Собака відкрив хижу пащу. З останніх сил я вчепився зубами в його руку. Джек голосно загарчав. Ми обидва не помітили, як до вулиці Надії дісталися люди в білому.
            — Он вони! Сюди, сюди! І пес, і кіт, хапайте їх!
          Білий мікроавтобус під’їхав різко та майже нечутно, з нього вибігло четверо чоловіків. Один тримав ножиці в руках. А на роздряпаному обличчі Джека, що навис наді мною, я побачив справжній страх. Він наче вмить втратив цікавість до своєї жертви, себто, до мене, лежачого у багнюці й крові.
          Шанс?
           — Ні!!! – Голосно волає Джек і кидається на медиків. – Ні!!!
          Ледь підвівшись навколішки, намацую контейнер, прикриваю його розламаною кришкою. Боковим зором помічаю ще один автомобіль. Мчиться прямісінько на мене і не встигає загальмувати до кінця. Або не хоче. Той самий автомобіль, який я побачив сьогодні вранці біля зупинки.
           — Ні… — Тепер це вже мій голос. Вірніше б сказати – шепіт. Вітерець. Удар твердого бамперу не сильний, але я знову падаю. Сіре небо зверху - немов натягнутий абияк шмат картону.
 

* * *

         — Остапе, просто скажи, куди подівся Джек? Не буває ж такого, що тваринка розчиняється в повітрі. Мені потрібно знати!
         — Ну… Синку мій шерстяний, це все складно. Скажу так, існує певне місце, країна, куди усі домашні улюбленці та інші тваринки відходять рано чи пізно. У людей теж так, але ми – окремо.
Господар погладив кота. До горла щось підступило.
         — Тобто… Колись… І я?...
 

* * *

Крок за кроком до будинку номер 7

          Цього разу я втримав контейнера. Двоє лікарів підбігли до мене. Один тримав на поготові ножиці, інший – цупкий шнур.
         — Заспокійся, стерилізація буде швидкою, не чини опір! Все швидко пройде.
          Я боявся кастрації в дитинстві, багато кошенят по сусідству стерилізували. Добре, що Остап виявився хорошим чоловіком.
          Білі рукавички стерильні, ні плями на них. Торкнутися мене вони не встигли – тушка іншого медпрацівника влетіла в них і всі троє впали додолу, як кеглі. Ножиці - поряд. Я вхопив ті ножиці та стрімко засадив ще одному лікареві прямісінько в шию. Він захрипів. У відповідь полоснув мене скальпелем. Кров бризнула в очі. Пече. Тіло в білому спустилося донизу. Боляче.
          — Він зламав мені руку! Зупиніть його! Ааа!!!... Знищіть пса!
          Дворовий пес з закривавлиною головою шматував переслідувачів, вони розліталися як старе ганчір’я. Однак на них вже не дивлюсь. Храмаючи, одним зусиллям волі йду вперед, до будинку номер 7. Колись біла сорочка Остапа тепер червона, криваві відбитки пальців по всьому контейнеру. Через струмені дощу нічого не бачу.
          Байдуже. 
          Третій, п’ятий. Позаду чуються зойки та лютий вереск. Я дійшов. Господарю… От ми і побачимось. Я відкрив двері до будинку номер сім. Зробив крок вперед.
          І провалився в чорноту.