Читати книгу - "Життя поспіхом, Сінторас Ватерлей"

— Проте, начальнику, ми ж нікуди не спішимо та ми можемо виправдати запізнення заторами.

— О, клас, тоді ти ідеш коротким шляхом.

«А ну пішли геть зараз моя черга, куди ви лізете, хто ви взагалі такі?» — подумки скаржився Валентин, поки йшов чергою. 

Валентин не бачив створінь, що заважали йому пройти, проте він постійно зіштовхувався з чимось, щось штовхало його то уперед, то назад, хоч Валентин не зумів відчути майже нічого.

— Я вам не клятий кінь із шорами на очах, дозвольте мені бачити трохи більше, — звернувся Валентин до Екзорда.

— Ти бачиш те, що потрібно. Просто довірся мені, о я знаю, як краще, давай, уперед, я поки, що звільню тебе від обов’язку постійно спостерігати за моїми сновидцями, чи як там їх зараз називає міністерство.

— Хіба я не повинен уміти левітувати, тоді можливо я просто спробую злетіти, я влетів у стелю? Тут настільки тісно, наче я йду по тунелю.

У князівстві снів не було ні дня не ночі, хоча Валентин не зміг би побачити, так само як він і не відчував жодної потреби у сні, тому історія переноситься далі коли Валентин успішно пройшов через тунель.

— Я здається втратив десь ліву руку, у мене враження що хтось відкусив мені шмат голови, проте я зумів пройти по тій місцевості заради загального блага.

— Загальне благо? Ти просто йшов до міністерства, тобі ще назад повертатися, — сказав Екзорд Валентину.

— Прошу примусь мене повернутися назад, я не хочу лізти через це все добровільно.

— Йди до клятого міністерства по відповідь. О, доброго дня, пане начальник, ви прийшли з перевіркою, як бачите, тут все просто процвітає у вашу відсутність, звісно я це не про стелю, пробачте за цей жарт. Так-от мені недавно виділили асистента та я займаюся його навчання так ви не повірите, він особисто погодився піти вимагати більше фінансування, щоб скласти краще враження про кожного з нас, хіба це не чарівно?.

Дуже чарівно пройшовши до міністерства, Валентин зрозумів, що не відчуває нічого, бо лише порожнеча була навколо та приблизний напрям де його ціль може знаходитися.

— Радий вас вітати, що ви забули в таких далеких краях? — звернувся незнайомий голос до Екзорда

— Мене відправили отримати фінансування.

— Таке зробив би лише дуже лінивий начальник, бо під час мандрівок душі вчаться своїм почуттям, навіть ходять чутки, що деякі пішли проти волі своїх хазяїнів.

— Я з відділу опитувань, проте чому я вас чую?

— Ти можеш чути кого захочеш, якщо будеш докладати зусиль для цього, тому душі й не випускають на вільну прогулянку — вони можуть пошкодитися. А одного дня вони відчують увесь біль що стався з ними за життя за кілька хвилин.

— Звучить вкрай зручно.

— Цілком, проте в цей момент, кажуть, душі стають найбільш капризними та найменш слухняними.

— А як ви виглядаєте?

— Як я виглядаю, залежить від того куди ви прямуєте.

— Я прямую до міністерства.

— Тоді вітаю, вам лишилося лише заповнити цю форму, та раз ви прийшли особисто, схоже ви справді хочете догодити своєму начальнику, інакше, якщо він примусив вас сюди йти, скоро він лишиться без асистента.

Документ став чітким, проте замість знайомої ручки Валентин писав своїм нігтем.

— Так тепер мені потрібно отримати аудієнцію?

— Тепер вам потрібно почекати та ми надамо відповідь найближчим часом, тому прохання, якщо ви душа, то залишіться в кімнаті очікувань або поверніться до свого начальника усе, як по методичці запобігання бунту.

— Пане Екзорд, мені потрібно, зачекати на відповідь, проте мені радять повернутися до вас.

— Здуріли? Розберись якось сам, я вже наказував, що не повертайся до мене без відповіді, а «Зачекайте, будь ласка» це… відповідь. Гаразд, я зміню наказ, просто почекай там.

— У мене питання, а для чого фінансування потрібно і на що ми будемо його витрачати?

— А хто його знає, мене просто примушують кожні кілька місяців відправляти офіційний запит на фінансування.

Валентин пройшов до кімнати очікування. Він не знав, чи знаходить він в ній сам, проте він почав намагатися прислухатися до свого оточення.

— Валентине заміни мене, — сказав Екзорд.

— Доброго дня.

— Хах, доброго у мене один з працівників помер, стільки суму з приводу нічого, він ледь працював, докашлявся, як у нас жартують.

— Оце буде весело, якщо ви фірма «Індастрі інкорпорейдет брайт ф'ючерс».

— Саме вона.

— І яким був той працівник?

— Поняття не маю, наче звали його Валентин, він виконував лише некваліфіковану роботу, не має значення, ми вже знайшли йому заміну, проте підлеглі наполягають на похороні, після того, як я порадив вирахувати гроші на нього з їх зарплат, усі позамовкали.

Розмова завершилася, проте Валентин відчув сум. Дуже віддалений сум, що здавався набагато реальніше чим усе його прожите життя.

— Вже замінили? Не має значення? Це усе, що я зробив за життя? 

Смуток був далеким, проте він продовжував бути.

— І що ж станеться, якщо я порушу заборону? — сказав Валентин та почав стягувати пов’язку з очей.

Світ навколо був сірим та розмитим, проте стільки всього відкрилося, що Валентин не знав, як реагувати.

— Хіба мені хтось забороняв знімати пов’язку з очей? — спитав Валентин сам у себе.

Валентин повернувся до приймальні та поцікавився чи прийняли його запит?

— Душа 62? Пробачте якщо у мене немає папірця, то значить, що вам відмовлено.

— Я подам запит ще раз, проте цього разу мені потрібні кращі пояснення.

— Гаразд, ви подаєте запит на фінансування, по цьому запиту будуть розподілятися душі для кожного міністерства: є міністерство допомоги, є міністерство фінансування, є міністерство розподілення душ та є міністерство опитування.

— Тоді мені просто потрібно заповнити форму, та її замість мене доставлять куди завгодно, а також я ще зумію назначити зустріч з людною, що розподіляє душі?