Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

- Звичайно, я не дочитав, - наче само собою відповів він.

Тільки зараз я помітила, що між останньою сотнею сторінок виднілась закладка, і розчаровано зітхнула. Я не хотіла її віддавати. Потрібно було її викрасти одразу.

- Де ви її купили? - знову проковтнула я, притискаючи до душі шістсот сторінок своїх почуттів, - Я шукаю її вже місяць.

- Хм, потрібно знати місця, - хмикнув він оцінюючи те, як я тримала книгу в руках, наче скарб.

Так і було, мить тому мені здавалося, що я знайшла Атлантиду, відшукала скарби потонувшого Титаніка, чи нарешті відшукала зірку, на якій ховався Маленький Принц.

- Де? - невпевнено запитала я, чомусь вже знаючи, що незнайомець не зізнається.

Озирнувшись, в голову прийшла найдурніша ідея. Що буде, якщо я втечу зараз? Між сусідніми столами був невеликий простір, в який я б з легкістю просунулась і побігла б до виходу, залишивши його спантеличеним. А якщо наздожене? То що? Схопить мене? Що далі? Розверне до себе обличчям… Мої щоки почали вкриватись румʼянцем від подальших думок, але його привідкриті уста за секунду до того, як він щось скаже, розпалювали фантазію далі. Відмахнувшись, наче від надокучливої мухи, я повернулась в реальність. 

Не буває так, як в книжках.

- Не скажу, - посміхнувся він.

- Ч-чому? - мені стало гірко.

- В мене є краща ідея, - його очі загорілися, здається він придумав якусь безглузду ідею, гру. В раз, його грізна велика статура, перетворилася на малого грайливого хлопчиську, який хотів потріпати за косички, сподобавшусь дівчинку. 

Знову ця надокучлива уявна муха. Не могла я йому сподобатись.

- Залиш мені завтра на цьому ж місці книгу, яку ти вважаєш самою цікавою для себе, і якщо вона мені сподобається, - він знову нахилився, посміхаючись і кидаючи мені виклик, від чого я вжалася головою в своє обʼємне худі. З його уст зірвався такий же глибокий сміх, - я віддам її тобі.

- Чесно? - ледь не проспівала я, - а мою назад повернеш?

- Ахахах, не можу обіцяти, - він вийняв руку з кишені й простяг до мене, очікуючи, коли я покладу в неї книгу.

Я вагалася, ідея втекти вже не здалась мені такою дурною, як кілька хвилин тому.

Двіночок вхідних дверей знову пролунав на весь зал. Бариста випростався, очікуючи нового замовлення, але гість до нього не наближався, натомість він оглянув приміщення і зупинив погляд на незнайомцеві:

- Ну ти йдеш? - запитав той.

Хлопець тільки кивнув і повернувся до мене, все ще чекаючи на книгу. Із великим зусиллям я все ж простягла її, відірвавши від серця, наче вона вже стала його частиною. Він швидко сховав її в свою сумку і знову звернувся до мене.

- Завтра, - пошепки проговорив він, і збирався вже йди до виходу, де нетерпляче переминався з ноги на ногу його, напевно, приятель чи коллега.

- Зачекай, - раптом в мені зʼявилась впевненість, і я схопила його за рукав светра, від чого здивування хвилею пронеслося по його обличчю, і по тому хто його чекав, - як я дізнаюсь, що ти прочитав?

Здивування змінилося на задоволену посмішку. “Попалась”. Думаю, саме це слово програло в його голові.

- Можливо, я забуду цю книгу знову, в цій кавʼярні, в четвер, - нахилившись до мене, прошепотів він. Я відчула, як тіло з ніг до голови вкрилось мурахами, танцюючими танго.

Рука зрадницьки затремтіла, коли я відпустила незнайомця. Його приятель окинув мене з ніг до голови, а дочекавшись мого незнайомця, обидва скрилися за дверима. 

Голосний видих. Вдих. Видих. Я взагалі дихала, поки він був тут?

З сумки моторошно лунала мелодія вхідного дзвінка. Руки все ще тремтіли.

- Веста, де тебе чорти носять? - істерила Пол в слухавці, - начальник вже тут, пʼяте запізнення за місяць, він прибʼє тебе.

- Лечу, прикрий мене, десять хвилин, - схопивши свою, напевно вже охоловшу, каву зі столика я помчалась до виходу.

Щоки продовжували горіти, поки я мчалась на паркування, холодні краплі дощу, стикаючись з моїм гарячим обличчям, здається одразу висихали. Плюхнувшись на водійське крісло, я змолилась, щоб двигун запустився і мені не потрібно було б бігти до метро чи викликати таксі, таким чином гаяти час. Тато давно вже казав, що потрібно здати мою стареньку пошарпану Камрі в сервіс, а я ігнорувала його, що у висновку стало моїми частими причинами запізнення на роботу. Не враховуючи те, що я могла читати до третьої години ночі, і не чути вранці будильника. На щастя, двигун із великим зусиллям та загудів, дозволивши все таки виїхати на дорогу.

Можливо, хтось назвав би всіх цих людей в офісі бджілками, які майоріли з місця на місце, таким чином романтизуючи атмосферу, а для мене ж це був просто великий вулик, який гудів, дзижчав, вібрував, і від якого боліла голова. Тихенько прокравшись до свого місця я запустила не нової моделі компʼютер і зробила вигляд, наче давно вже тут. Із-за сусіднього стола визирнула Пол. Ця дівчина ненавиділа, коли я її так називала, а мені не подобалось її повноцінне імʼя. Пауліна. Хто його придумав? 

Вона була повненькою, і ще нижчою ніж я, з моїми метр пʼятдесят вісім. З коротким рідким волоссям, яке весь час намагалась відростити, хоча якби ж вона припинила кожного місяця фарбувати його в блонд, можливо все б і вийшло. Хоча на моєму волоссі також була блондиниста фарба, але тільки на передніх пасмах, а позаду був мій справжній холодно-русявий колір. Пол вперлась на мене незадоволеним поглядом різного кольору очей, а і без того тонка лінія губ зовсім зникла.

- Мене вже шукали? - тихо спитала я.

- Ні, але наступного разу, візьми й мені кави, - кинула вона погляд на мій стаканчик, - американо без молока і цукру.

- Спробую запамʼятати.

Ми з Пол майже не спілкувалися за лаштунками офісу, та й тут нас зблизило лише те, що нас посадили поряд. У висновку вона прикривала мої запізнення, а я допомагала їй з таблицями в програмі, які чомусь ну зовсім не піддавались її розуму. Ні, тупою вона не була, мені подобалось з нею спілкуватися на різні філософські теми по обіду, а інколи навіть по телефону у вихідні. Насправді, вона була бодай не єдиною людиною у цьому декілька-мільйонному місті, з ким я була знайома, і кого підпускала до себе.