Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

- А скільки років було жертвам? - здається про щось здогадавшись, перепитав Альберт

- Малому Омельнику було років 25 - подумавши, обізвався чумак – хлопцю з сусіднього села - не знаю. А Сидору.....

- Якому Сидору? - насторожено запитала я.

- Сину столяра - пояснив дідуган - здається, не більше 18.

- Немала різниця - глянувши на мене, хмикнув Альберт, але не встигла я і слова сказати, як чумак перебив:

- Не така вже й велика. До того ж сину Омельника ніколи у житті я б не дав 25 років. Він виглядає значно молодшим... Юнак у свою красуню-матусю пішов - струнки був, чорнявий та вродливий.

В кімнаті повисла замислена тиша, яку врешті-решт обірвав селянин:

- Ну що? Візьметеся за справу? І, якщо так, скільки воно буде коштувати?

- Візьмемося - посміхнулася я – А про ціну поговоримо потім. Не могли би ви допомогти нам у селі влаштуватися? - вже склався у моїй голові план - Викупіть кімнату у трактирі чи на постоялому дворі, якщо таке є... Але не кажіть нікому, що я детектив! Тим паче з Петербургу...

- Добре, пані, не скажу... Але, як то я викуплю, якщо далі з братами їду?... Та й нема у нас не трактиру, не постоялого двору - почухав він потилицю - Додому не запрошую, бо хата маленька, а дітей забагато… Пані Мирославі там навряд чи сподобається.

- А де ж тоді залишаються мандрівники? - не повірив Альберт

- Такі у нас бувають не часто. А якщо і бувають, то їх приймають у палаці князів Львових

- Тобто місце має бути… - якби між іншим хмикнула я - Добре, тоді поїдемо ми у ваші Бочечки!

- Ой, пані, як гарно - посміхнувся він - Але будьте обережні і обов'язково напишіть листа з ціною, або скажіть моїй жінці скільки це буде коштувати. Ми з односельцями вам гроші знайдемо, не бійтесь. Якщо вам буде потрібна допомога то скажіть, що ви від Панаса-чумака мене там усі знають.

***

Наступного ж ранку ми з Альбертом заказали екіпаж до Бочечків. Речі були зібрані ще на кануні увечері, а тому нічого нам не заважало з першими променями сонця двинутись у путь. Їхали ми 10 днів, на ніч зупиняючись у містах в постоялих дворах та трактирах, задля відпочинку та годування коней.

Якось, ще на початку нашого шляху, дивлячись у вікно, де проходили повз люди та коні, проїжджали вози, мелькали дерева, я задумливо запитала у свого супутника:

- Як думаєш, чого всі мандрівники залишаються саме у княжому будинку і чому ніхто не повідомляє про вбивства кудись вище?

Мене бентежили ці питання з самої нашої розмови з Панасом. Ці два факти були дуже дивними і викликали підозру.

- Гадаєш, усе підстроєно? - ніби відчувши мій настрій насторожився Альберт. Його також весь шлях займали нелегкі думки.

- Не знаю, але виглядає все це дуже і дуже дивно - не стала брехати я.

- І не посперечаєшся - погодився хлопець.

В цілому добрались без пригод. Більшу частину свого часу у подорожі я витратила на розмірковування над загадковими вбивствами та майбутнім твором.

Широка, витоптана сотнями ніг і копит дорога зміїлась з-поміж дерев. Шурстіли під колесами камінці, цокотіли копита... Шлях ніби сам біг кудись удалеч, заводячи нас у не бачені краї.

Тут і там росли дерева. Тягнулися в усі боки гілки, наче пазурі. А ось із-за повороту виринає дзеркальна гладь лісного озера... Землю орошало опале листя.

Нарешті на нашому шляху з'явилося село. Довгий одноповерховий кам'яний будинок зустрів нас першим. Низенькі, біленькі, селянські хати та засипані пожовклим листям двори радували око.

І от минаємо село. Довга, звивиста, наче змія, і широка стежка виводить нас до княжого палацу. Мене насторожило те, що по дорозі нам не зустрілося ні однієї живої душі.

Хоча, можливо це й не дивно. На Україні вже панує золота осінь, одягнули різнобарвні жупани дерева... надворі лише займається ранок. Бліді та косі промені сонця прорізають легкий туман і той селянин, що не був ледачим усе літо та швидко зібрав врожаї вже міг не вставати до світанку, а спокійно відпочити. Але чи справді це так? Чи весь врожай було зібрано? І чи правді відпочивають люди, а не ховаються від чогось страшного?

Але ці нелегкі думки зникли, як тільки я побачила неймовірної краси палац. Двоповерховий будинок з світлими колонами та балконами… Він ніби сяяв з середини білосніжним свытлом на фоні барвистої осені.

- Пані, ми приїхали! - повідомив кучер і відкрив двері екіпажу

- Дякую - поклонилась я й віддала цьому сивому, гарно вбраному чоловікові пару золотих монет.

- Дякую - поклонився він, і, закривши за моїм супутником двері, знов заліз на віжки і за декілька секунд зник десь за горизонтом.

- Вау... - нарешті натхненно зітхнув Альберт дивлячись на палац.

- А казав, що тебе людськими витворами не здивувати - іронічно хмикнула я.

- А хто дивується? - зіграв він у дурня, але врешті-решт по серйознішавши, запитав: - Ну що? Ходімо?

- Пішли! - поправивши сумку, впевнено пророкувала я до будинку.

У вікнах, як і на великому відкритому просторі перед палацом, нікого не було видно. Підійшовши ближче до дверей, я як можна гучніше постукала. Нам відкрила не молода, але ще не сива, маленька на зріст та повненька служанка.

- Ви щось хотіли? - розгублено питала вона поправивши білий фартух із деяким жахом дивлячись на мене.

Альберт, здається, у неї підозри не викликав. Воно і зрозуміло: гарне обличчя, обережно вкладена зачіска та дорогий, строгий одяг. Вигляд мого елегантного супутника сам собою викликав повагу і деяку довіру.

Тим часом я здавалася на його фоні розбійницею: грубою, невихованою... Розбещеною. Довга сорочка, з вишитими рукавами і воротом, що доставала аж до колін… Ремінь у районі поясу, що завжди з’їжав на бік, трохи брудні з дороги брюки та коротка шкіряна жилетка, яку я носила у ролі корсету.

Можливо, цю жінку трохи налякало і те, що я на зріст була трохи вище навіть свого немаленького супутника. Та й коротке волосся далеко не в моді у жінок сьогодення...