Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

***

Біла машина таксі зупинилася біля воріт нашого з матір’ю будинку. Я відчуваю як свіжоскошена трава у дворі пахне рум’янцем, надаючи місцю ніжності і приємного аромату. Напевно, це останнє косіння перед зимовими хуртовинами.

Я відкриваю чорну ковану браму, яку торік виготовив дядько Джоні у своїй майстерні. Він заробляв на цьому і був справжнім майстром своєї справи. Шкода, що у них з матір’ю нічого не вийшло, а я думала, що йдеться до весілля.

— Доброго ранку! — вітається сусід, що прийшов підрівняти кущ троянд, який розрісся біля живоплоту.

Наше подвір’я невелике, але тут вмістилося багато видів рослин. Тюльпани квітнуть рожевими барвами у квітні, грона чорної смородини прикрашають кущі в травні, а за домом росте дуб з коричневими каштанами. Саме дуб був нашим із сестрою першим атракціоном у дитинстві, коли ми тільки переїхали сюди.

— Мамо! — гукаю я, відхиливши вхідні двері — мамо, я прийшла.

— Заходь, — лунає відповідь з кухні. Домашні аромати маминої випічки заповнюють будинок, викликаючи відчуття голоду.

— Добре, що ти швидко приїхала.

— Водій їхав не надто повільно, — кажу я і сідаю на сірий стілець в кутку біля вікна — що ти читаєш? — запитую я, забираючи кілька журналів зі столу.

— Сьогодні з пошти забрала.

— Можу подивитися, якщо ти не проти, — розгортаю перші сторінки. Моя мама завжди цікавилася модою, тому журнали з моделями у нас не рідкість.

— Доню, — зойкає мама, я піднімаю погляд з роздруківок на фоні рожевих пелюсток.

— Що, мамо?

— Тобі потрібно поїхати.

— Поїхати? — перепитую я — куди?

— До батька. Люсі, він любив тебе. Ти мусиш поїхати на похоронну церемонію. — каже мати. Її слова звучать сухо і здаються мені доволі дивними.

— Ми не бачилися двадцять років! Навіщо мені їхати?

— Бо він твій батько, — відповіла мама, так, наче намагаючись мене переконати.

— А ти мати Ґвен. Вона жодного разу не приїжджала до нас. Мамо, ми вже давно стали двома окремими родинами.

— Це інше. Ти мусиш поїхати. Побачишся з сестрою, з племінником.

Моя старша сестра Ґвен живе з батьком від моменту розлучення наших батьків. Ми не бачилися з того часу, а минулих років було занадто багато, щоб намагатися налагодити зв’язок, що обірвався, коли мені було чотири. З маминих слів я знаю, що у Ґвен тепер своя сім’я, а батько відкрив свою справу. Та мені байдуже! В глибині душі я відчуваю біль через те, що батько розірвав зв’язок зі мною. Як можна відвернутися від своєї доньки і перестати цікавитися нею? Саме через це я часто потрапляла під опіку представників короткочасних маминих романів.

— Тоді поїдемо разом! — встаю з крісла, повертаючи журнали на стіл — чому ми не можемо поїхати разом? Мамо, я не була там жодного разу, батько змінив місце проживання тричі і переїхав до іншого міста. Як я можу їхати, знаючи лише адресу пошти, з якої він надсилав тобі три листи за весь цей час? Три мамо, він робив це тричі! А тепер ти відправляєш мене туди?

— Він так хотів! Розумієш? Хотів побачити тебе, але не встиг… Поїдь, мила, виконай його останнє прохання. А я залишуся. Так буде краще.