Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Як тільки я закінчила обслуговувати чергового клієнта, у дверях з’явився Максим, наш постачальник свіжого борошна. Він завжди приходив раніше, ніж обіцяно, і приносив не тільки борошно, а й настрій. Максим був схожий на нашу улюблену здобу — паляницю з сиром: простий, надійний і неймовірно смачний, без зайвих прикрас, але завжди бажаний. Його поява завжди означала, що час поповнити запаси і почати новий день з новими силами.

— Привіт, Ясмін! — усміхнувся він, заходячи в пекарню. — Борошно привіз. І так, трохи раніше, бо ж знаю, як ти любиш, коли все йде за планом.

— Ти точно не із тих, хто любить дивувати. Знаю, що можу покластися на тебе. Знову найсвіжіше? — питаю я, знаючи відповідь.

— Звісно. Для твоїх шедеврів — тільки найкраще. То як щодо побач…

— До зустрічі, Максиме! — швидко перебила я його з усмішкою, чудово знаючи, що він знову намагався запросити мене на побачення. Максим уже кілька разів натякав на це, але я завжди знаходила спосіб перевести розмову в інший бік. Він хороший хлопець, але я не мала часу для особистого життя.

Час летів швидко, коли ти робиш те, що любиш. Я встигла зробити кілька партій булочок, а також пару нових експериментальних десертів, які хотіла ввести в меню. На кухні панувала звична атмосфера, і я була впевнена, що нічого не зможе зіпсувати цей день. Аж раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Ясмі, це тебе, — крикнула Оксана, подаючи мені трубку.

— Алло, — відповіла я, все ще не відриваючись від процесу замішування тіста.

— Доброго дня. Це адвокат компанії, яка займається реконструкцією будівлі, де знаходиться ваша пекарня. Хочу повідомити Вам про те, що будівлю планують знести для будівництва нового бізнес-центру.

Моя рука застигла над мискою з тістом, а серце пропустило кілька ударів.

— Що ви сказали? — не вірячи власним вухам, перепитала я.

— На жаль, ваша орендна угода не передбачає продовження у випадку знесення будівлі. Вам буде надано компенсацію, але ви маєте звільнити приміщення протягом місяця.

Моя рука автоматично взялася за тісто, стискаючи його з такою силою, ніби це був той самий адвокат, що стояв переді мною. Звільнити приміщення? Знести будівлю? Ці слова не вкладалися в моїй голові. Це неможливо. Це якби хтось сказав, що завтра перестануть існувати круасани або що кава більше не матиме аромату. Абсурд.

— Взагалі у мене договір на оренду проплачений до січня!

— Це так, — адвокат не розгубився, голос його залишався спокійним і холодним, наче це було всього лише формальністю. — Але в угоді є пункт про форс-мажорні обставини.

Він поклав трубку. Я стояла, не в змозі поворухнутися. Навколо продовжувалася звична метушня, але для мене світ зупинився. Моя «лялечка», моє життя... все це може зникнути через рішення якогось бізнесмена? Моя пекарня стоїть тут уже п'ять років. Я з нуля будувала цей бізнес, вкладала душу в кожну булочку, кожен корж. Сама зробила ремонт, підбирала меблі, кожен куточок цього приміщення відображав мою душу. І що, тепер все це може зникнути через когось, хто навіть не знає, як пахне свіжий хліб?

Моя рука стиснула край стільниці так сильно, що пальці побіліли. Я не дозволю їм зруйнувати все, над чим я працювала стільки років.

Гірке еспресо!