Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

на нього важко дивитися…

— Однак він тебе приваблює? — Бенні чухає щетинисте підборіддя. — Це, здається, важливе запитання.

— Хочеш сказати, він приваблює багатьох жінок?

Той сміється:

— Я не про це спитав.

— То виходить, учора він мене спокусив, еге ж?

— А далі? — він так скривився, ніби не впевнений, чи хоче знати продовження.

— А далі… — морщу носа.

— Твій вираз свідчить про те, що все було жахливо.

Я повільно випускаю повітря з легень.

— Навіть гірше, — затинаюсь. — Він облизував мене, все моє обличчя, — Бенні здригається, і я тицяю на нього пальцем: — Заприсягнися, що берегтимеш цю таємницю.

Він підіймає долоню:

— Кому б я сказав? Його батькам? Твоїм?

— Я все зруйнувала?

Бенні задоволено усміхається:

— Ви — не перші двоє людей в історії, що лизалися напідпитку. Проте, можливо, це стало в деякому сенсі каталізатором. Усесвіт говорить тобі рухатись уперед тим чи іншим шляхом, пов’язаним з Ендрю.

Я сміюся, бо це здається насправді неможливим. Як можна відмовитись від чоловіка з настільки добрим серцем і нічогенькими сідницями? Не скажу, що я не намагалася підкорити Ендрю за останні — хто б міг подумати? — тринадцять років.

— Маєш якісь ідеї?

— Не знаю, що й сказати, дурненька.

— Вдавати, ніби нічого не сталося? Поговорити з Тео?

— Точно не ігноруй це, — каже Бенні, і хай як мені хотілося б заритися з головою в пісок, я знаю, що він має рацію. Уникання конфлікту — найбільша слабкість родини Джонсів. Мої батьки, мабуть, на пальцях однієї руки могли би порахувати, скільки разів по-дорослому обговорювали свої почуття одне з одним — про це, мабуть, краще розкаже їхній адвокат із розлучення. — Піди розбуди його, поки день не почався. Розряди атмосферу.

Бенні визирає крізь вікно на небо, що неохоче яскравішає, а потім знову дивиться на мене. Паніка, мабуть, прилила мені до обличчя, бо він заспокійливо кладе свою долоню на мою.

— Я знаю, ти любиш згладжувати проблеми шляхом уникання конфлікту, але сьогодні — останній день відпустки. Ти не можеш поїхати, лишивши все просто так. Уяви, як повернешся сюди наступного Різдва.

— Ти — найспівчутливіший слюсар у світі, знаєш?

Він сміється:

— А ти ухиляєшся від розмови.

Я киваю, затиснувши долоні колінами, й дивлюсь униз на потерту дерев’яну підлогу.

— Ще одне запитання.

— Ага, — його мугикання говорить мені: він точно знає, що я зараз скажу.

— Розповісти про це Ендрю?

Бенні запитує у відповідь:

— Навіщо б Ендрю про це знати?

Закліпавши, ловлю в його рисах ніжне співчуття. Ох. Він має рацію. Ендрю не треба знати, тому що йому все одно буде байдуже.

Розділ другий

Крадучись назад, я молюся, щоб усі ще спали. Здебільшого будинок досі мовчазний та незворушний. Ось мій план: розбудити Тео, попросити його вийти до мене в кухню на розмову — ні, не в кухню, бо це надто близько до сіней — перш ніж решта повстають. Розрядити атмосферу. Переконатися, що ми обоє знаємо: то була випадковість, нічого дивного. Всього-на-всього ег-ногові поцілунки! Точно не те, про що треба знати комусь іще.

Можливо, я занадто переживаю через один необачний доторк губ і обмацування грудей? Безсумнівно. Однак Тео мені як рідний, а такі речі можуть легко заплутати. Дозвольте мені не бути славнозвісною чекою гранати в цій комфортабельній динаміці вибраної родини.

Якщо пригадати сотню інших ранків, проведених тут, то зазвичай о такій порі я вже метушуся на кухні, стиха розкладаючи пасьянс, поки Рікі — батько Ендрю й Тео — жує печиво і, сьорбаючи, мов зомбі, п’є свою каву та повільно оживає. «Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш, — скаже він, щойно зможе говорити. — Ми обоє прокидаємось із сонцем». Але саме цього ранку Рікі ще не тут. На його місці сидить Тео, схилившись над гігантською мискою пластівців Lucky Charms.

І досі незвично бачити його з коротким волоссям. Скільки я пам’ятаю, Тео носив довгі серферські кучері, які часом зав’язував у кінський хвіст, але вони зникли, відрізані лише за кілька днів до нашого прибуття в хижку. Тепер я стою у дверях, оточена ланцюжками блискучої гірлянди й мереживним паперовим гостролистом, який близнюки разом з Ендрю повісили вчора вранці, та дивлюсь на стрижену маківку Тео, прикинувши, що він має вигляд незнайомця.

Я знаю: він здогадується, що я тут, але не подає знаку. Вдає, ніби уважно вивчає інформацію про харчову цінність на коробці пластівців перед собою. Молоко стікає з підборіддя, і він витирає його тильним боком долоні.

Моє серце кам’яніє.

— Привіт, — кидаю, зминаючи рушник для посуду, що випадково потрапив під руку.

Тео не підводить погляду.

— Привіт.

— Добре спав?

— Авжеж.

Схрестивши руки, я згадую, що досі боса і в піжамі. Підлога, встелена лінолеумом, холодить мої оголені стопи.

— Ти рано встав.

Його плече недбало здіймається вгору та швидко опускається.

— Ага.

Покліпавши, я бачу ясним оком, що відбувається. Переді мною зараз не Друг Усього Життя Тео. Це — Тео Наступного Ранку. Той самий, якого бачить більшість дівчат. Я помилково вважала, що не належу до їх числа.

Наблизившись до кавника, заштовхую фільтр і, насипавши обсмаженої чорної кави, ставлю заварюватися. Глибокий п’янкий аромат наповнює мої думки й на коротку мить пригнічує переживання.

Оглядаю порожній адвент-календар на кухонному столі — порожній не тому, що вчора було Різдво, а через те, що Ендрю любить шоколад і прикінчив календар п’ять днів тому. Ліза — їхня з Тео мама — приготувала щось на кшталт злакових батончиків у перший день відпустки, але їх ледь торкалися, бо ніхто не бажає ризикувати зубами після того, як тато зламав об них свій.

Я знаю кожну тарілку в кухні, кожну прихватку, рушник і килимок для посуду. Це місце для мене набагато цінніше навіть за дім мого дитинства, і я не хочу заплямувати його тупими, просякнутими ег-ногом рішеннями.

Набираючи повні груди повітря, замислююсь, чому ми тут. Щоб якісно провести час із нашою вибраною сім’єю. Щоб відсвяткувати єдність. Іноді ми бісимо одне одного, проте я обожнюю це місце і з нетерпінням чекаю приїзду сюди цілий рік.

Тео кидає ложку на стіл, і я повертаюся думками в напружену захаращену кімнату. Він трусить коробку, заново наповнюючи тарілку.

Ще раз пробую зав’язати розмову:

— Зголоднів?

Мугикає:

— Угу.

Я даю йому право сумніватися. Можливо, він зніяковів. Я — так точно, бачить Бог. Можливо, мені слід перепросити й переконатися, що ми на одному боці.

— Послухай, Тео. Щодо вчорашнього…

Він сміється з повним ротом пластівців:

— Учора нічого не сталося, Мей.