Читати книгу - "У пошуках спадщни, Орест Сонечко"

– Поки ти робитимеш свої піруети навколо осі, тебе вже спіймають. 

– Зрозуміла. 

– Нам варто навідатися до крамниці Вопала.

– Навіщо?

– Недостатньо набоїв.

– Ти жартуєш? Я ще два тижні тому закупилася, – відповіла, ледве не гарчавши.

– Може трапитися різне.

– Що саме? Ти думаєш я настільки незграбна, щоб викинути половину чи навіть всю обойму?

– Ні, ти дуже граційна, але пересторога не завадить.

– Ти точно мене колись доконаєш своїм нестерпним характером. 

 

***

“Головне швидше розповісти їм все та бігом взяти вільну групу на щорічну виставку.”

Діти з Франції прибули з незначним запізненням. Люди з цієї планети виглядали цілком “звичайно”, що було не характерно для тодішньої реальності. 

– Вітаю дорогих гостей! Мене звати Фаніру, і сьогодні я буду вашою екскурсоводкою, яка допоможе поринути в історію своєї планети. Розпочнімо!

Діти безкультурно розглядали дівчину, адже тваринний лик для них був чимось новеньким. 

 

Фаніру підійшла до першого стенду. Це було велике заглиблення, що посередині мало кулю Старої Землі. Пультом натиснула на конкретну комбінацію кнопок– планета закрутилася і розвернулася потрібною стороною до дітей.

– Варто розпочати з давніх-давен. Розвиток на Старій Землі йшов повним ходом. Населення створювало винаходи, про які раніше могло тільки мріяти. Однак планета не терпіла до себе поганого ставлення, тому з кожним роком екологія погіршувалася. Люди вдавалися до жалюгідних спроб владнати ситуацію, але все було марно…

 

***

Старенька крамниця розташовувалася поблизу головного торгівельного району. Двері неприємно скрипнули, а металевий дзвіночок сповістив господаря про прибуття нових покупців. 

Хоч зовні все виглядало прадавньо, але всередині, як зазвичай, було очищене повітря, добротні меблі та приємний продавець, осяяний дивовижною зубастою посмішкою. Впізнати у ній катрана, акулу, зовсім не складно, адже ряди зубів буквально кричали про це. 

– О-ох, мої дорогі гості прийшли. Що на цей раз привело Лисичку та Вовчика до мене? – він з долею цікавості зазирнув в очі грабіжників.

– Нам потрібні набої.

– Що? Знову! Ах-аха-ах, я звичайно радий, що в мене є постійні клієнти, – він таємничо наблизився до Вовка та став говорити пошепки, – ви збираєтеся пограбувати головний банк “Дністер”?... Вам точно не сюди… Мені таких проблем не потрібно.

Лисиця знервовано та вимучено поглянула спочатку на Вопала, потім кивнула в сторону Вовка. 

– Це прозапас, – відповів троюрідний брат. 

– Ах, я і забув, що ти в нас продумуєш план на всі випадки. Секунду-секунду зараз принесу. Вам все, як завжди? – пролунав притишений голос з комірчини.

– Так.

Поки чоловіки розбиралися з новою партією куль, Лисиця попрямувала до зони відпочинку, стукаючи підборами. Закинула голову на спинку добротного шкіряного дивану та заплющила очі. 

“Не повертайся спиною до ворога… Як би це не було красиво та ефектно– користі нуль. Ех, як же важко себе перевчити”.

 

Металевий дзвіночок відгукнувся на чиєсь вперте бажання зайти в крамницю. До хижаків одразу наблизився доволі знайомий запах. 

“Безхребетні”, – промайнуло в голові Лисиці та Вовка.

– Які звіролюди! – мовила жінка.

– Хто це у нас тут? – зазначив коротун та додав: – Вухаста парочка?

Поблизу дверей стояла визначна трійця у світі злочинів та беззаконня. Скарабей, голова банди, бовванів попереду, не дозволяючи хоча б комусь загородити його. Екзоскелет чудово сяяв на тонких променях ламп, що світилися теплим жовтим кольором. Трішки далі була вишукана пані Богомолка. Довгі ноги та руки покривав ребристий комбінезон, а на голові виднівся короткий їжак. Завершував трійку найбільш противний з них. 

– Комарику, не наближайся так близько до мене. Шкіра покривається сиротами…

– Як скажеш, Богомолко. Хе-хе, – він миттєво втратив увагу до неї.

Рвонув до великого шкіряного дивану та стрибнув на нього. Конструкція похилилася на секунду, але втримала своє положення. 

– Ще раз так зробиш, я тобі твій хобот відстрелю.

– Яка Лисичка сьогодні тужлива. Трапилося щось погане? – він ліг на живіт та здійняв ноги, наче маленьке дитя. 

Дівчина подивилася на годинник та сказала:

– П’ять хвилин тому все було добре– зараз ні. Дати підказку?

– Як жорстоко, – тримаючись за серце, він став та рушив подалі від хижачки. 

– Бачу, у вас сьогодні теж місія. Чи за щомісячними покупками прийшли?

– Краще, коли їх багато, ніж коли недостатньо. Це як з мізками, – гостро відповів Вовк.

Удар був очевидним. Скарабей вирішив не продовжувати суперечку, але кулак стиснув. 

 

Врешті-решт зі закупами було завершено. Вовк та Лисиця вийшли з магазину та пішли до схованки. Однак не встигли вони пройти декілька метрів, як позаду почули чиїсь швидкі кроки. Не думаючи, рвонули за поворот. Вони знали це місце як свої п’ять пальців, тож сховатися тут було легко. 

“Хто ж це за нами біжить?” – поцікавилася Лисиця. 

На одному з поворотів вона різко оглянулася та побачила їх…

– Дідько, це спецзагін Хортиця! – ці слова викликали занепокоєння, а що вже говорити про власниць. 

Цей особливий підрозділ поліції був відомий кожному у світі злочинності. Жінки, в чиїй крові тік ген Українського Хорта, були пречудовими мисливицями. 

“Однак як вони нас знайшли?” – лише питання виникали в голові дівчини, не знаходячи відповіді. 

Вовк був подалі від дівчини. Він перегнав її на добрих десять метрів. Раптом повернувся обличчям до неї та кивнув уліво. Перед ними постав т-подібний поворот. Тактика була вирішена. Розділяться. Грабіжники не боялися цього, адже довіряли силам одне одного. Тому їм вистачило лише кивка та погляду в очі, щоб побажати успіху.