Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

— Це не повинно бути так складно, — не втрималась вона.

Він підняв на неї очі, і в його погляді було чисте страждання.

— Випічка – це не моя справа.

— Очевидно.

— Я не працював руками в такому форматі.

Жозефіна гмикнула.

— А в якому працювали?

— В іншому.

Її брови здригнулися.

— Дуже конкретна відповідь, дякую.

Він повернувся до тіста, і Жозефіна з подивом помітила, що він явно напружений. Вона чекала чого завгодно – небезпечної аури, моторошної ефективності, навіть гніву. Але не цього.

Він виглядав розгубленим.

І тоді вона раптом зрозуміла: цей чоловік міг тримати ніж, як продовження руки. Міг дивитися на неї поглядом, від якого пробирали мурахи. Але він ніколи не ліпив булочки.

Жозефіна стримала усмішку.

— Давайте так, — вона взяла його руки і трохи послабила хватку. — Не тисніть так сильно. Це ж не граната.

Він мовчки виконав інструкцію.

— Отак, м’якше. А тепер покрутіть тісто між долонями.

Він зробив.

І вперше за весь цей ранок вийшло щось схоже на булочку.

— О, прогрес! — усміхнулася вона. — Ще пару сотень – і, може, я навіть почну вам довіряти.

Він глянув на неї, і вона помітила, що в куточках його губ з’явилася ледь помітна тінь усмішки.

— Побачимо.

Жозефіна не знала чому, але від цього їй стало якось тепліше.

— Мішок борошна на верхній полиці, — сказала Жозефіна, відволікаючись на замішування тіста. — Просто зніміть його і поставте на стіл. Тільки обережно, він важкий.

Він нічого не відповів, лише підійшов до стелажа. Жозефіна краєм ока помітила, як він легко піднімає мішок, наче той важить не більше, ніж булочка.

А от наступне відбулося несподівано.

Коли він розвернувся, зачепив ліктем лопатку, що стояла поруч. Лопатка впала, зачепила ваги, ті хитнулися і…

— О ні… — встигла видихнути Жозефіна.

Мішок зісковзнув із його рук, вдарився об стіл і з гучним сплеском розірвався.

Борошно вибухнуло навколо білою хмарою.

Жозефіна розплющила очі, і першою побачила його – високого, небезпечного, мовчазного… і повністю вкритого білим пилом.

Чорна футболка, темне волосся, навіть вії – усе стало сніжно-білим.

Він застиг, виглядаючи абсолютно шокованим.

Вона кліпнула.

І не втрималась.

Сміх вирвався з її грудей, і вже за секунду вона стояла, тримаючись за бік, намагаючись вдихнути.

— Вибачте… — захлипала вона, витираючи сльози. — Але ви… ви схожі на привида.

Він повільно моргнув, ніби намагаючись усвідомити, що щойно сталося. Потім поглянув на себе, на білий слід, який залишив на футболці, провівши рукою… і важко видихнув.

— Це… не те, чого я очікував від цієї роботи.

— Ви?! — вона знову розсміялась. — А як щодо мене?! Я ж думала, що ви страшний і серйозний!

Він зітхнув і обтрусив руки, марно намагаючись позбутися борошна.

— Я страшний і серйозний.

Жозефіна глянула на нього.

— Ага, звісно. Дуже страшний. Особливо з борошном у волоссі.

Він знову важко зітхнув, а вона продовжувала сміятися, думаючи, що, можливо, її новий помічник не такий уже й безнадійний.

Жозефіна сиділа на столі, все ще посміхаючись, хоча її новий помічник виглядав так, ніби його морально побили мішком з борошном.

Вона витерла борошняний пил із рук і зітхнула.

— Що ж… Було весело, — вона спробувала виглядати співчутливо. — Ви можете піти. Я не тримаю зла.

Він підняв на неї погляд.

— Чому я маю піти?

— Ну… — вона жестом вказала на хаос навколо: стіл у борошні, розірваний мішок, його футболку, яка тепер мала новий білий дизайн. — Ви ж явно ненавидите цю роботу.

Він мовчав.

— І я подумала, що після всього… — вона знизала плечима. — Ви не той тип людей, який довго затримується в таких місцях.

Він нахилив голову, ніби зважуючи її слова.

А потім зробив те, чого вона зовсім не чекала.

— Побачимося завтра.

Жозефіна завмерла.

— Що?

— Завтра, — повторив він, струшуючи залишки борошна зі свого плеча. — Ви ж сказали, що робочий день починається о п’ятій ранку?

Вона відкрила рот, потім закрила.

— То ви… ви лишаєтеся?

Він підняв на неї темний погляд.

— Ви ж шукаєте помічника?

— Ну, так… але…

— Тоді я тут.

Жозефіна моргнула.

— Але ж вам не сподобалось!

Він злегка підняв куточки губ у подобі усмішки.

— Я не звик здаватися після першого дня.

Її вразило, як спокійно він це сказав. Наче він взагалі не сумнівався, що залишиться.

— А як вас взагалі звати? — спитала вона нарешті.

Він затримав погляд на ній і відповів:

— Лоран.

Вона повторила про себе це ім'я. Лоран. Від нього віяло чимось… небезпечним.

І водночас – інтригуючим.

Жозефіна видихнула і підвелася.

— Ну що ж, Лоране. Побачимося завтра.

Він кивнув, і, коли виходив, вона впіймала себе на тому, що все ще дивиться йому вслід.

Цікаво.

Вона думала, що він зникне так само швидко, як з’явився.

Але, схоже, він мав інші плани.

Нічний Париж сяяв вогнями, а вузькі вулички ховали тіні, яких не помічали перехожі.

Лоран стояв біля свого мотоцикла, склавши руки на грудях, і вдихав прохолодне повітря. На його чорній футболці все ще залишались сліди борошна, але зараз це було останнє, про що він думав.

Він знав, що за ним стежать.

Ще коли виходив з пекарні, відчув на собі погляди. Хтось хотів знайти його.

Але йому було байдуже.

Він дістав сигарету, запалив і розмірковував.

Цей день мав бути звичайним. Нова легенда, нова робота, ще одна тимчасова зупинка в його безцільному житті. Він готувався піти так само швидко, як приходив в інші місця.

Але вона…

Він згадав її сміх. Щирий, легкий, теплий, як запах свіжої випічки.