Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

У підсумку написання книги забрало куди більше ніж рік, а війна усе ще лютувала. До своєї першої роковини вона забрала сотні тисяч життів, вигнала з дому мільйони українців і розбила ілюзії світу щодо міцного миру в Європі через три десятиріччя після завершення Холодної війни. Хоча ми обидва сподівалися на те, що війна завершиться повною перемогою українців, і що спроби Росії уярмити чи знищити сусідню державу призведуть до суду над московськими воєнними злочинцями, Зеленський, як і будь-хто, розумів, що співвідношення сил — не на його користь. У всякому разі, він дозволив мені й далі збирати інформацію для репортажу.

Коли б епіцентр цієї війни мав фізичну локацію, набір координат, вони, напевно, вели б до кабінетів Зеленського в урядовому кварталі Києва, до президентської резиденції на вулиці Банкова, 11; крізь забарикадовані ворота — всередину тьмяних і старомодних приміщень. Президент з командою дозволили мені проводити там чимало часу протягом першого року вторгнення: спостерігати за їхньою роботою, розпитувати про ситуацію на фронті, про напружені взаємини всередині адміністрації, про їхні сподівання, плани, страхи та спогади. Згодом це місце стало видаватися знайомим, інколи навіть нормальним, попри сирени повітряної тривоги, а працівники звикли до моєї присутності. Ми жартували, пили каву, чекали на початок або закінчення зустрічей — і покладалися на солдатів, наших повсюдних супутників, які попередять про загрозу та при світі ліхтариків проведуть темними коридорами повз свої імпровізовані спальні — кабінети, де спали на підлозі.

Деяким помічникам Зеленського, зокрема, відповідальним за його безпеку, не завжди подобався доступ, який надавав мені президент, а надто коли він запрошував мене разом поїхати на фронт. Зеленський не пояснював причин такого рішення. Працівники адміністрації сказали лише одне — він вірить, що я напишу чесний репортаж. На той час Зеленський уже знав мої роботи й розумів, що я прийшов у цей проєкт не звіддаля. Я періодично робив репортажі у Києві з 2009 року, майже всю свою журналістську кар’єру, і це місто стало мені другим домом. Половина моєї родини — українська. Друга половина — російська. Батько виріс у центральній Україні, неподалік від рідного міста Зеленського. Познайомився з мамою у передмісті Москви, де ми й провели шість перших років мого життя, і звідки 1989 року — за два роки до розпаду Радянського Союзу — утекли до Сполучених Штатів. Я ріс у Сан-Франциско і вдома розмовляв російською, що дало мені спільну із Зеленським мову.

Головною метою моєї роботи на Банковій було записати поетапну історію війни, зрозуміти події, що призвели до російського вторгнення, і створити літопис того, як Зеленський з командою усе це переживають. На моє розчарування, вони не вели щоденників або ретельних записів тих подій — принаймні нічим таким не погодилися зі мною поділитися, — а текстові повідомлення та світлини, що мої співрозмовники показували на своїх телефонах, майже не відображали їхніх почуттів, їхнього виснаження і страху. Президент мав звичку відповідати на повідомлення помічників позначкою «великий палець вгору», що було важко інтерпретувати. Коли розмова торкалася духовного світу Зеленського, він ставав неговірким, відповідав туманно, віджартовувався чи змінював тему, і це заважало розгледіти, як війна його змінила.

Із часом Зеленський чимало розповів про себе, але наших інтерв’ю не вистачило б для написання цієї книги, я б не впорався без свідчень його друзів і ворогів, радників, міністрів, працівників апарату і, напевно, над усе, його дружини, першої леді Олени Зеленської. Вона зробила більше за будь-кого, коментуючи записи з інтерв’ю та у багатьох випадках виправляючи спогади свого чоловіка про певні події. Зібрані разом історії, що я почув від усіх цих джерел, усіх цих свідків, висвітлили воєнне лідерство Зеленського значно більше, ніж зміг би він сам. Інколи серед оповіді він кликав особистого охоронця чи когось із помічників — уточнити деталі. Вони часто пам’ятали одне й те саме по-різному.

Зі спогадами завжди так. Вони схильні вводити нас в оману, і деякі з таких оман, можливо, прослизнули до книги всупереч моїм наполегливим старанням їх відсіяти. Деякі помилки — мої, адже я когось неправильно зрозумів або щось неправильно записав. Іноді спогади учасників виявляться неточними, у тому числі й спогади президента. Я б за це не винив. Як висловився про перші тижні вторгнення один з близьких радників Зеленського, «кожен новий день начисто стирав день попередній — де ти був, що відбувалося». Схоже, це поширена реакція на смертельну небезпеку. Розум спрямовує себе на виживання, а не на запам’ятовування.

Хоча я був свідком багатьох описаних у книзі подій, про багато інших мені переповіли причетні. Дехто спілкувався зі мною під час або одразу після того, що сталося, — коли спогади ще свіжі і не вляглися в загальноприйнятну версію подій. Я старався перевіряти свідчення за допомогою кількох джерел і включати до книги історії найбільш показові та важливі для суспільного розуміння. Наскільки мені відомо, усі вони правдиві.

Портрет Зеленського, який вони змальовують, не завжди лестивий. Інколи його гідні якості, скажімо, хоробрість, наражали президента на більшу небезпеку, ніж цього потребували обставини. Інколи, супроводжуючи його всюди, я бажав, щоб Зеленський хоч трохи відчував той страх, який я побачив на його обличчі згаданого вечора у Палаці «Україна». Страх може нас захистити. Він також може змусити нас до втечі, і спроможність президента контролювати страх, долати його, багато в чому визначила те, як Україна пережила цю загрозу для свого існування. Можливо, інший життєвий шлях краще підготував би Зеленського до керівництва країною під час війни. Утім, нині, озираючись назад, я в цьому не певен.

ЧАСТИНА I

РОЗДІЛ 1. СВІТАНОК

Володимир Зеленський не відчував глибокої прив’язаності до дому, який полишив з початком вторгнення. Півтора року цей маєток служив Зеленському та його родині зручним місцем для життя, мав окремий будинок для охоронців і кілька гектарів землі, де можна ганяти собак аж до знесилля. У звичайний день дорога додому з роботи у центрі Києва забирала менш ніж тридцять хвилин; достатня відстань, щоб утекти від шуму міста й подихати чистим повітрям на сон прийдешній. Утім, сам будинок — неокласична споруда з жовтого каменю, розташована на ділянці номер 29 закритої території у Конча-Заспі, — видавався надміру пишним для колишнього коміка, на межі з хизуванням. Був, одним словом, надто президентським для Зеленського[3].

До того ж цей дім змушував його почуватися лицеміром. Коли навесні 2019-го, у віці сорока одного року, президент прийшов до