Читати книгу - "Подорож до невідомого Бара́тіно, Микола Квітень"

Хлібосольна сім'я товариша балувала гостя місцевими яствами, які чудово вписувалися в розповіді Шурки: настоянкою зі смородини; варениками зі здобутої в лісі дичини; квашеною капустою з брусницею; хрусткими солоними груздями; смаженою рибою та щучою ікрою... Що тут казати: тільки одні ці частування могли б затримати мене тут на довго! Але не цього разу...

Гарному настрою сприяли й пісні нової зірки естради — Алли Пугачової та, відомих на весь Союз, «місцевих» «Піснярів», які безперервно лилися зі старенького котушкового «Айдаса».

 Перериваючись на відпочинок від щедрого застілля, ми виходили з хати; водночас розминали ноги та вдихали свіже лісове повітря: сосни стояли навіть на подвір'ї! Але була ще одна причина опинитися поза стінами цієї гостинної оселі — краще роздивитися красу безмісячного — сьогодні — зоряного неба, яке тут, у глушині, виглядало зовсім по-іншому; зачаровувало.

Опиняючись просто неба, розмова не дуже клеїлася: говорити із задертою головою і спрямованими у небо очима було не просто. Шурка, дивуючись своєму «відкриттю», - що я «запав» на їхнє небо, - не відволікав, і лише зрідка з посмішкою реагував на мої захоплені вигуки.

Чи то так на мене подіяла міцна настоянка, чи то дурманне, чисте лісове повітря, а може просто втома, але здавалося, що небо, з його надзвичайно великими, яскравими зірками рухалося мені на зустріч...

Щоб побачити небо таким, мало опинитися в безмісячну ніч далеко за містом або жити, як я в дитинстві, — у військовому містечку, де часто відключали світло. Хата товариша стояла не просто на краю села, а ще й на пагорбі, значно розширюючи обрій неба, який начебто обгортав нас із кількох боків і витягав кудись угору. Купол, що виблискував зірками, тому ніби рухався нам на зустріч і, здавалося, що ось-ось поглине нас разом із Землею...Але, постоявши так трохи, я сприймав цю картину вже інакше — неосяжний Всесвіт давав зрозуміти, що він не десь там..., а завжди був і є тут — посеред нас.

Застілля тривало недовго: ми всі достатньо втомилися (день був не легким і для господарів), а рано вранці — ще за темряви — нам вже належало вийти на моє перше в житті справжнє полювання.

* * *

...З лижами я по життю не товаришував, і тому рухався набагато повільніше за свого «напарника», через що Шурці доводилося раз у раз зупинятися і чекати на мене. Глибокий сніг, — попри те, що ми йшли вже прокладеною лижнею, — і так ускладнював рух, а тут ще я!

З урахуванням часу відправлення мого поїзда, ми могли виділити на полювання лише годин п'ять, перші три з яких я був ще стійким оптимістом, налаштованим виключно на позитивний результат. Але швидка втома і відсутність будь-якої дичини у нас на шляху приводили мене в дедалі більшу зневіру, і я тепер — на ґрунті своєї втоми, — міг лише захоплюватися красою зимового лісу.

Вражала не тільки чистота і запах повітря, але й глибока безмовність височенного хвойного лісу. Тишу міг порушити, — і то зрідка, — лише тріск гілок, що ламалися від снігу, рідкісні перекликання сорок і гул поїздів, які йшли десь далеко.

...Повертаючись додому, — майже на виході з лісу, — Шурка раптом зупинився, повільно присів (я — за ним), і вказав на птахів, що копошилися попереду нас.

- Дивись, сороки... - чудова ціль. Треба ж тобі зробити хоча б один постріл, а то, що це за полювання? Давай, вибери одну... і «вогонь».

До «цілі» було метрів сорок. Я, за звичкою, — як у тирі училища, — прицілився, вдихнув-видихнув, і вистрілив...

Ми підійшли. Судячи з усього, смерть птаха була миттєвою: він акуратно лежав, начебто спав, не зронивши ні краплі червоної крові, не порушивши чистоти ранкового снігу.

- Молодець, чудовий постріл! З тебе вийшов би хороший мисливець! Шкода, рано їдеш...

Всупереч похвалі Шурки-мисливця, я швидко повертався на «грішну землю», усвідомлюючи, що тільки-но насправді сталося, і картаючи себе за це: це був не тир, і птах — не мішень… І схвалення за влучний постріл ніяк не йшло в порівняння зі скоєним; від чого хотілося повернути час назад - хоча б хвилин на п'ять, - щоб переписати цей сценарій та повернути птаху його безглуздо відібране життя.

…Події, що настали після повернення з полювання, можна було б коротко описати, як учорашні, — з моменту виходу мене з поїзда в Бобруйську, — але у зворотному порядку: знову ситне застілля, «трансфер» лісом на мотоциклі на дорогу, поїздка автобусом, потім — електричкою, і прибуття на вокзал.

Мій «швидкий» прийшов вчасно; і незабаром я вже займав свою верхню, таку саму як сюди, плацкартну полицю.

* * *

...Цього разу сон, попри думки, що дошкуляли мені, переміг швидко: організм, стомлений полюванням, майже не сперечався.

Перед тим як заснути, я згадував день, що минав: дивовижних людей в електричці й автобусі; хлібосольну сім'ю Шурки; провальне — не з нашої вини — полювання; сороку, яку я позбавив життя; і разюче небо Бара́тіно.

...Вранці, під'їжджаючи до Києва і потягуючи чай із фірмового підсклянника, я знову подумки повертався до подій минулого дня, мимоволі відшукуючи відповідь на своє ж запитання: «Так чи варто було вирушати в цю подорож, половина якої пройшла у дорозі?»

Я точно знав, що «варто», але ще не міг збагнути чому; та й було не до цього: я був у передчутті зустрічі зі своєю Наткою...

Цю незвичайну поїздку я згадував з роками все частіше, і, поринаючи у пов'язані з нею події та емоції, мене «чіпляло за живе», - щоб ви думали?.. - привабливе, незвичайної глибини зоряне небо, яке щось пробудило в мені і вже ніколи не відпускало.

Кінець