Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

2

Артем Олександрович, статний і сивий, стояв біля мангала, тримаючи шампур із шиплячим м’ясом. Його голос, теплий і гучний, перекривав тихий гомін гостей:

— Ну що, молодята, майже рік разом — це ж не жарти! Я пишаюся вами, Зіронько, Максиме. Ви — приклад того, як любов і бізнес можуть йти пліч-о-пліч.

Він усміхнувся, його очі блиснули теплом, коли він глянув на доньку. Зоряна змусила себе всміхнутися у відповідь, але її губи тремтіли від напруги. Максим лише хмикнув, його пальці стиснули виделку так, що кісточки побіліли. Софія Тарасівна, елегантна в кремовому костюмі, поправила окуляри й додала з легкою усмішкою:

— Так, Артеме, шлюб — це прекрасно. А знаєш, що його ще більше скріплює? Дітки. Може, пора вам із Зоряною подумати про маленького Ткаченка чи Шевчука?

Вона кинула погляд на Максима, чекаючи реакції, але той лише ковтнув вина, його обличчя залишилося кам’яним. Петро Іванович, розчервонілий від спеки й келиха коньяку, гучно зареготав:

— Ой, Софіє, ти як скажеш! Дітки — це добре, але хай спочатку насолодяться одне одним. Молодість же, гуляти треба!

Він підморгнув Зоряні, але її очі спалахнули холодним вогнем. Вона різко повернулася до Максима, її голос прорізав повітря, гострий, як ніж:

— Може, хоч тут пограєш чоловіка, Максиме? Чи це занадто складно для тебе?

Він повільно підняв на неї погляд, його очі звузилися від злості. Повітря між ними загуділо, як перед грозою. Максим відкинув виделку на стіл із глухим стуком і процідив:

— Не вказуй мені, Зоряно. Я не твій пес.

Її губи скривилися в гіркій усмішці, пальці стиснули келих так, що він ледь не тріснув. Вона вже відкрила рот, щоб кинути щось у відповідь, коли Артем Олександрович гримнув шампуром об край мангала, його голос вибухнув:

— Досить! Що за цирк ви влаштовуєте? Ми зібралися, щоб відпочити, а не слухати ваші сварки!

Тиша впала на терасу, важка й липка, як весняна спека. Зоряна стиснула зуби, її груди здіймалися від стримуваної люті, але вона мовчала. Максим різко відсунув стілець, його кроки загуділи по дерев’яній підлозі, коли він пішов геть, не озираючись. Двері маєтку грюкнули за ним, і гості ніяково перезирнулися. Зоряна видихнула крізь ніс, її очі блиснули, коли вона піднялася.

— Вибачте, — кинула вона тихо, її голос тремтів від напруги.

Софія Тарасівна махнула рукою, її тон став м’яким, майже материнським:

— Дитинко, не вибачайся. Я знаю свого сина — впертий, як осел. Це мені треба вибачитися перед тобою. Нехай побуде сам, якщо йому так треба, а в нас буде своя тусовка.

Петро Іванович пирхнув, його вуса здригнулися від сміху:

— Тусовка? Та хто з молоді зараз так каже, Софіє? Ти застрягла в дев’яностих!

Вона легенько штурхнула його ліктем, і вони обидва засміялися, розряджаючи напругу. Артем Олександрович підхопив їхній сміх, повертаючись до мангала, а Марина, невисока й жвава, як завжди, поставила на стіл піднос із чаєм. Її сиве волосся вибилося з-під хустки, коли вона нахилилася до Зоряни й шепнула:

— Щось ти зла, Зіронько. Не гнівайся так, не варто воно того.

Зоряна зиркнула на неї, але не відповіла. Її пальці стиснули край скатертини, а в голові гуділо одне: “Куди він пішов?” Обід продовжився — гості сміялися, келихи дзвеніли, запах м’яса й цвіту гудів у повітрі, але її думки були далеко. Вона бачила перед очима Максима — його холодний погляд, його відсіч, його втечу. І вона знала: він не просто пішов охолонути. Він знову нап’ється. Знову в якомусь пабі чи барі, де гудітиме музика, а якась дівка чіплятиметься до нього, сміятиметься, тягнутиме його за руку. А потім — фото в пресі, заголовки: “Щасливий шлюб Ткаченка тріщить по швах”. Таке вже було — три місяці тому, коли його спіймали з якоюсь блондинкою в клубі. Тоді вона кричала на нього до хрипоти, а він лише сміявся, п’яний і байдужий.

Коли сонце почало ховатися за обрій, заливаючи терасу багряним світлом, Зоряна більше не могла сидіти. Її груди стискалися від гніву й тривоги, пальці тремтіли, коли вона піднялася зі стільця.

— Я піду в кімнату, татку, — сказала вона тихо, її голос був глухим. — Утомилася.

Артем Олександрович кивнув, його очі блиснули турботою, але він не став затримувати. Софія з Петром попрощалися, обійнявши її, а Марина шепнула наостанок:

— Бережи себе, Зіронько.

Вона піднялася сходами до своєї старої кімнати — маленької, затишної, де колись спала маленькою дівчинкою, мріючи про велике життя. Стіни, пахли спогадами, а дерев’яна підлога поскрипувала під ногами. Зоряна стала біля вікна, її погляд ковзнув по саду, де гойдалися гілки в сутінках. Вона дістала телефон, її пальці швидко знайшли номер Михайла — друга, з яким Максим завжди пив. Сигнал гудів довго, і вона вже подумала кинути, коли на тому кінці клацнуло, і голос Михайла, хрипкий від шуму, прорвався:

— Зоряно? Чого тобі?

За його голосом гуділа музика — гучна, ритмічна, з басами, що били по вухах. Її серце стиснулося, пальці міцніше стиснули телефон.

— Максим із тобою? — спитала вона, її голос був різким, як удар.

Пауза. Вона чула, як Михайло кашлянув, а потім його голос став невпевненим:

— Та ні, він…

Але за його словами вона почула знайомий низький тембр — Максимів голос, приглушений, але чіткий: “Скажи, що мене нема.” Її губи скривилися в гіркій усмішці, очі спалахнули.

— Смішно, Михайле, але брехати у вас не виходить, — сказала вона холодно. — Передай слухавку Максимові. Він від мене не бере.

На тому кінці зашуміло — вона чула, як чоловіки сперечаються, як Михайло щось бурмоче, а потім гучний рип стільця. Нарешті голос Максима, хрипкий і злий, прорвався:

— Що тобі треба?

Вона глибоко вдихнула, її груди здійнялися, ніби набираючи сили.

— Де ти? — спитала вона, її тон був стриманим, але гострим.

Він засміявся — коротко, грубо, а потім гаркнув:

— Не твоя справа, Зоряно! Неважливо!

Її пальці стиснули телефон так, що нігті вп’ялися в долоню. Вона змусила себе видихнути, голос став тихішим, але твердішим:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍