Читати книгу - "Любов & Рукавичка, Стейсі Мур"

Розділ 1: Наші думки

Мері

Ну все. Тепер я офіційно стала тою людиною. Тією, яка втрачає речі посеред вулиці. Блискуче. Абсолютно блискуче.

Я йду додому, але мої думки застрягли на Інциденті з рукавичкою. Я повинна була б уже забути про це, але ні, мій мозок вирішив прокручувати цей момент безупинно протягом останньої години.

Як це взагалі сталося? Я ж ніколи не втрачаю речі. Навіть ті маленькі резинки для волосся, які зникають у всіх інших? Я свої зберігаю роками. А сьогодні? Бам. Моя рукавичка на землі.

І, звісно, саме тоді з’являється Цей Хлопець.

Його звати Стів. Так. Стів. Таке ім’я, від якого одразу уявляєш собі високого, привабливого хлопця, який все встигає: спорт, гарні оцінки, ймовірно, ще й має соціальне життя. Але не тільки це. Усмішка. О боже, усмішка.

Знаєте такі усмішки? Ті, що належать хлопцям з підліткових драм, які спочатку дратують головну героїню, а потім в кінці серіалу стають її справжнім коханням? Або популярним баскетболістам у фільмах, які змушують дівчат забувати, як говорити?

Так. Стів мав таку усмішку.

І, звісно, він навіть не попросив мій номер. Ух, класика.

Чи дала б я йому номер? Ну, не знаю… він був незнайомцем. Але він не виглядав як випадковий незнайомець. І він був симпатичний. Дуже симпатичний. Але все одно... незнайомець.

Але симпатичний.

Ладно, все. Хватить.

Я заходжу до дому, знімаю чоботи, розстібую куртку і майже кидаю рюкзак у куток, коли голос моєї мами зупиняє мене:

— “Ну що? Щось цікаве сталося?”

Я застигла. ЩО? ЯК ВОНА ЗНАЛА?! ВОНА ЩО, МЕНЕ ЧИТАЄ?

— “Ні-ні, нічого особливого,” — кажу, намагаючись звучати, як людина, яка не пережила стрес від рукавички і красивого хлопця.

— “Точно? Бо твоє обличчя виглядає так, ніби ти або побачила привида, або зустріла хлопця.”

Мої вуста розкриваються. Потім закриваються. Це найгірше.

— “Мамо…”

— “Що? Я ж просто питаю!”

Я зкачу очима і пряму до своєї кімнати. На сьогодні достатньо аналізу мого особистого життя.

Але як тільки я кидаю рюкзак на стілець і відкриваю підручник, мій телефон засвітиться новим повідомленням від Люсі.

Люсі: Ти розумієш, що доля дала тобі золоту можливість, а ти її просто втратила, так?

Я стукаю головою об стіл від розчарування. Як вона дізналася?! Я ж не казала нікому! О, стоп, Люсі! Це ж моя шкільна подруга, яка завжди в курсі всього, навіть коли я намагаюся приховати щось. Напевно, вона бачила, як ми стояли разом, розпитували один одного про імена, але навіть не обмінялися телефонами. Вона точно вже уявляє, як я тепер сама себе картатиму за це.

Мері: Знаю.

Стів

Окей. Все добре. Спокійно. Все під контролем.

Я заходжу до дому, знімаю куртку, і перед тим, як навіть встигнути зітхнути, моя маленька сестра, Мія, нападає на мене, наче детектив.

— “Ти зустрів дівчину!”

Я зупиняюсь.

— “Що?”

— “Не роби вигляд, що нічого не розумієш. Я все бачу,” — говорить вона, звужуючи очі, як справжній слідчий.

— “Міє, ти про що?”

Вона хрестить руки на грудях і дає мені такий погляд, наче я щойно збрехав про щось серйозне.

— “Твоє обличчя каже, що ти або виграв у лотерею, або поговорив з дівчиною, яка тобі дійсно сподобалась.”

Я закочую очі і намагаюсь пройти мимо, але Мія не відступає.

— “ТАК, ТИ ПОГОВОРИВ З ДІВЧИНОЮ.”

Чорт. Немає куди сховатися.

Я прямуємо до кухні, але звісно, мама вже там, і вона чула все.

— “Дівчина?” — питає вона, піднявши брову і ставлячи тарілку з печивом, як справжній детектив.

— “НЕ дівчина,” — бубню я, тріщучи чолом. “Я просто повернув рукавичку.”

Мія зойкає, наче побачила найбільший романтичний момент у своєму житті.

— “ОГО. О. МІЙ. БОЖЕ. Це класична романтична сцена! Дівчина втрачає рукавичку, хлопець піднімає її... І ЩО ТИ ЗРОБИВ?”

— “Я повернув її?” — кажу, абсолютно здивований величезним значенням цього моменту.

Мія дивиться на мене так, ніби я щойно зламав її улюблену романтичну історію.

— “І ТИ ТІЛЬКИ ЦЕ ЗРОБИВ???”

— “...Що ще я мав зробити?” — питаю я, зовсім не розуміючи.

Мія похитує головою, наче це якась катастрофа.

— “Запитати її номер, геніє!”

Я хапаю печиво і з’їдаю половину, намагаючись не виглядати дуже зніяковілим.

— “Вибач, Міє. У мене не було при собі нотатника для драматичних моментів.”

Мама зітхає, ніби це все частина хлопчачої природи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍