Читати книгу - "Японський коханець"

дати іншим старикам те, чого не спромоглася дати своїм, і думка про це спонукала її дбати про підопічних. Невдовзі всі вони й деякі пожильці першого рівня, незалежні, пройнялися симпатією до Ірини.

Альма Беласко одразу привернула її увагу. Ця жінка вирізнялася з-поміж інших аристократичними манерами й тим магнітним полем, що відокремлювало її від решти смертних. Лупіта Фаріас запевняла, що Лак-хауз не для такої жінки, як Беласко, що вона недовго затримається тут і одного чудового дня по неї приїде той самий шофер, який привіз її сюди на «мерседес-бенці». Однак минали місяці, а нічого такого не відбувалося. Ірина обмежувалася тим, що спостерігала за Альмою Беласко здаля, бо Ганс Фойгт велів зосередитися на її підопічних, особах другого та третього рівнів, і не відволікатися на незалежних. Вона доглядала своїх клієнтів (називати їх пацієнтами заборонялося) й опановувала навички нової роботи — тож була дуже заклопотана. В процесі тренінгу Ірина мусила, зокрема, переглянути відеозапис останніх похорон — єврейки-буддистки та розкаяного агностика. Що ж до Альми Беласко, та, либонь, не звернула б уваги на Ірину, якби обставини не склалися так, що невдовзі дівчина зробилася в інтернаті притчею во язицех.

Француз

У Лак-хаузі, переважну більшість мешканців якого складали жінки, Жак Девін вважався зіркою, єдиним кавалером з-поміж двадцяти восьми чоловіків закладу. Його називали французом не через походження, а завдяки вишуканій чемності: він пропускав дам уперед, відсував стілець, щоб жінка могла вмоститися на ньому, й ніколи не ходив із розстебнутою ширінькою; а ще — хоча мав хвору спину, Жак Девін вправно танцював. У свої дев’яносто років він був виструнчений завдяки спицям, болтам та гайкам у хребті; у нього ще залишилося трохи колись кучерявого волосся, і він чудово грав у карти, безцеремонно ставлячи пастки суперникам. Хвороби не мучили Жака Девіна, за винятком артриту, високого тиску та неуникної в похилому віці глухоти; до того ж він мав світлий розум, щоправда не настільки світлий, щоб пригадати, чи вже поснідав. Тож Жак Девін був мешканцем другого рівня, де йому надавалася необхідна допомога. Він приїхав до Лак-хаузу разом зі своєю третьою дружиною, яка встигла прожити тут лише три тижні, перш ніж її на вулиці збив якийсь неуважний велосипедист. День француза починався рано: він приймав душ, одягався й голився за допомогою Жана-Даніеля, доглядальника-гаїтянина, а тоді, спираючись на ціпок і пильно стежачи за велосипедистами, перетинав територію й прямував до «Старбакса»[1] на розі, щоб випити першу зі своїх п’яти щоденних філіжанок кави. Француз був один раз розлучений і двічі овдовілий, але йому ніколи не бракувало прихильниць, яких він спокушав своїми фокусами. Якось він підрахував, що закохувався шістдесят сім разів, і зафіксував цю цифру в записнику, щоб не забути, бо обличчя та імена тих щасливиць стерлися з його пам’яті. Жак Девін мав кількох законних дітей і одного позашлюбного сина від таємного зв’язку із жінкою, імені якої не міг пригадати, а ще купу небожів, і всі вони, невдячні, лічили дні, чекаючи його смерті й своєї частки спадщини. Подейкували, буцімто завдяки зважливості та зухвальству йому вдалося збити такий-сякий капітал. Він сам, анітрохи не знічуючись, розповідав, що якийсь час сидів у буцегарні, звідки вийшов із піратськими татуюваннями на обох руках — тепер знебарвленими на кволій, вкритій плямами, зморшкуватій шкірі та кругленькою сумою, яку сколотив лихварством, пускаючи в обіг заощадження охоронців.

Незважаючи на увагу з боку багатьох дам у Лак-хаузі, що залишала мало простору для любовних маневрів, Жак Девін одразу закохався в Ірину Базілі, щойно побачив дівчину із апетитними сідницями, яка походжала коридором із записником у руці. «В її жилах немає й краплі карибської крові, отже ця гепа мулатки — справжнє диво природи», — міркував старий, перехиливши перший келишок мартіні й дивуючись, що ніхто, крім нього, цього не помічає. Свої кращі роки він провів, займаючись різними оборудками між Пуерто-Ріко та Венесуелою, де звик оцінювати жінок ззаду. Епічні сідниці назавжди закарбувалися в сітківці його очей; Жак Девін снив ними, вони ввижалися йому всюди, навіть у такому недоречному місці, як Лак-хауз, і в такої худорлявої жінки, як Ірина. Старече, без жодних прагнень і перспектив життя раптом сповнилося запізнілою всепоглинаючою любов’ю, що змінила його звичний спокійний плин. Щойно познайомившись із дівчиною, Жак Девін явив їй своє захоплення, уречевивши його в усипаному діамантами топазовому скарабеї — одній з небагатьох урятованих од хижих спадкоємців коштовностей, що залишилася від котроїсь із його померлих дружин. Ірина не схотіла прийняти такий подарунок, але через її відмову артеріальний тиск закоханого підскочив до хмар, і їй самій довелося просидіти біля нього цілу ніч у палаті невідкладної допомоги. Підключений через вену до крапельниці, Жак Девін, раз по раз зітхаючи й докоряючи їй, освідчився дівчині в безкорисливій платонічній любові. Він прагнув лише її товариства, хотів милуватися її молодістю та вродою, слухати її чарівний голос, уявляти, нібито вона теж любить його, нехай навіть як дочка. Зрештою дівчина могла б любити його як прадіда.

Надвечір наступного дня, поки Жак Девін, повернувшись до Лак-хаузу, втішався традиційним келишком мартіні, Ірина з почервонілими після безсонної ночі очима розповіла про халепу Лупіті Фаріас.

— Теж мені новина, голубонько. Наших пожильців будь-якої миті можна злапати в чужому ліжку, і то не лише дідів, а й дам. Через нестачу мужчин бідолашні мусять вдовольнятися тим, що є. Кожна людина потребує чийогось товариства.

— У випадку містера Девіна йдеться про платонічну любов, Лупіто.

— Не знаю, що воно таке, але коли це те, що я маю на думці, не вір йому. У француза на свистачці є імплантант, така собі пластикова сосиска, що надимається за допомогою прикритої яєчками помпочки.

— Що ти таке кажеш, Лупіто! — розреготалася Ірина.

— Те, що чуєш. Присягаюся. Сама я не бачила, але француз якось показав Жанові-Даніелю. Це щось неймовірне.

Жінка додала, мовляв, на Іринине щастя, за довгі роки роботи в Лак-хаузі вона пересвідчилася, що сам по собі вік не робить нікого ні кращим, ні розумнішим, а лише підкреслює те, чим людина була завжди.

— Хто був нікчемою, не стає з роками шляхетним, Ірино, а робиться ще більшим нікчемою. Девін, поза сумнівом, завжди був вітрогоном, і через те зараз він старий соромітник, — виснувала жінка.

Не маючи можливості повернути брошку-скарабея залицяльникові, Ірина віднесла подарунок Гансові Фойгту, котрий поставив її до відома, що співробітникам категорично заборонено брати чайові та презенти. Це правило не стосувалося майна, яке Лак-хауз отримував від помираючих, і коштів, які передавалися