Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

підвестися з-поміж сидінь.

Чоловік розсміявся, лишив нас на тротуарі, повернувся до водія й дав йому купюру — усе це посеред волання незліченних клаксонів і кількох людей, — а потім ми побачили, як таксі журнальних дівчат рушають одне за одним, наче весільний кортеж із самих лише дружок.

— Френкі, ходімо, — покликав чоловік когось із приятелів. Від групи відділився слизькопикий коротун і пішов із нами всередину.

Терпіти не можу цей типаж. Мій зріст — метр сімдесят вісім, і то без підборів, тому з низькими чоловіками я трохи горблюся й провисаю в стегнах набік, щоб здаватися нижчою: не можу позбутися відчуття, ніби я — якесь похнюплене й нікому не потрібне циркове одоробало, яке виганяють на арену в інтермедіях.

Зо хвилину я з якогось дива сподівалася, що ми розіб’ємося на пари за зростом, і тоді зі мною був би чоловік, який нас, власне, сюди запросив, а в ньому був метр дев’яносто, не менше, але він пішов поруч із Дорін, а на мене й не глянув. Я намагалася вдавати, ніби не помічаю Френкі, який, наче песик, тягнувся до мого ліктя, а за столом старалася сидіти якомога ближче до Дорін.

У барі було так темно, що я ледве могла розгледіти когось, крім Дорін. Її біляве волосся й біла сукня були такими білими, що аж сріблилися. У них, певно, навіть відбивалося неонове освітлення стійки. Я відчувала, наче зливаюся з темрявою, чорнію, мов засвічена плівка з портретом незнайомця.

— То що питимем? — запитав чоловік із широкою усмішкою.

— Я, мабуть, буду олд фешнд, — сказала мені Дорін.

Коли треба вибрати напій, я щоразу ніяковію. Бо не відрізняю джину від віскі, й замовити щось і справді смачне мені ще ніколи не вдавалося. Бадді Віллард та інші студенти, яких я знаю, не мають грошей на міцний алкоголь, тож не п’ють взагалі. Навдивовижу багато студентів не п’ють і не курять. Чи не всі мої знайомі. Бадді Вілларду раз вистачило грошей щонайбільше на пляшку дюбоне, яку він купив на доведення своєї естетської — попри навчання в медичному — натури.

— Я вип’ю горілки, — сказала я.

Чоловік подивився на мене пильніше й перепитав:

— Із чимось?

— Ні, без нічого. Я п’ю тільки чисту горілку.

Я боялася виставити себе невігласкою, замовивши до горілки льоду, содової, джину абощо. Колись мені трапилася реклама горілки, на якій була лише підсвічена синім повна по вінця чарка на тлі хуртовини, і та горілка виглядала чистою й прозорою, наче вода, тож я вирішила, що пити горілку чистою — правильно. Я мріяла колись таки замовити напій, який мені смакуватиме.

Потім прийшов офіціант, і чоловік замовив напої для нас усіх. Мені спало на думку, що він, вбраний по-фермерському, так вільно тримався в міському барі, що цілком міг виявитися кимсь знаменитим.

Дорін весь час мовчала, лише бавилася з корковою підставкою для келихів і зрештою закурила, однак чоловіка це, вочевидь, не бентежило. Він невідривно витріщався на неї, наче на велетенського папугу в зоопарку, який от‑от заговорить людським голосом.

Подали напої, і мій був прозорим і чистим, як у рекламі горілки.

— Що ви робите? — запитала я в чоловіка, щоб розвіяти тишу, яка вже наростала зусібіч щільною сельвою. — Тобто що ви робите у Нью-Йорку.

Повільно, мовби з чималим зусиллям, чоловік відірвав погляд від плеча Дорін.

— Я диск-жокей, — відповів. — Ви, певно, про мене чули. Ленні Шеперд.

— Я чула, — раптом озвалася Дорін.

— Дуже добре, дорогенька, — чоловік зареготав. — Це нам на руку. Я збіса відомий.

Тут Ленні Шеперд виразно поглянув на Френкі.

— Розкажіть, звідки ви, — Френкі смикнувся й випростався. — Як вас звати?

— Це в нас Дорін, — Ленні обійняв Дорін за голе плече й злегка стиснув його.

Дивовижно, як Дорін удавала, ніби цього не зауважує. Вона просто сиділа в напівтемряві, наче вибілена негритянка в білій сукні, й потягувала свій коктейль.

— Мене звати Еллі Гіґґінботтом, — сказала я. — Приїхала з Чикаго.

Тепер я почулася в безпеці. Я не хотіла, щоб усе сказане чи вчинене того вечора пов’язували зі мною, моїм справжнім іменем і бостонським походженням.

— А що, Еллі, може, потанцюємо?

Думка про парний танець із коротуном, взутим в руді замшеві туфлі з прихованими підборами, вбраним у дешеву теніску й розтягнутий синій піджак, розсмішила мене. Якщо я до чогось у світі й ставлюся зневажливо, то це до чоловіків у синьому. Хай у чорному, сірому, навіть коричневому. Але синій — це сміховинно.

— Настрою немає, — холодно кинула я, відвернулася від нього й посунула свій стілець ближче до Дорін і Ленні.

Ті двоє поводились уже як давні знайомі. Дорін видобувала довгою срібною ложкою нарізані фрукти з дна своєї склянки, а Ленні щоразу, коли вона підносила ложку до рота, крехтів і клацав зубами — удавав собаку абощо, — намагаючись украсти в неї шматочок. Дорін хихотіла й не зупинялася.

Зрештою я виснувала, що горілка — це мій напій. Позбавлена всякого смаку, вона прямувала одразу в шлунок, наче шпага шпагоковтача, а я почувалася могутньою, богоподібною.

— Мабуть, краще мені піти, — сказав Френкі, підводячись.

Було так темно, що я не могла до ладу його роздивитися, але тепер, здається, уперше почула, який у нього дурнуватий високий голос. Ніхто не звернув уваги на його репліку.

— Чуєш, Ленні, ти ж мені винен. Пам’ятаєш, Ленні, ти дещо мені завинив, правда ж?

Мене неприємно здивувало, що Френкі в нашій присутності нагадував Ленні про якісь борги, ми ж були геть чужими людьми, однак Френкі стояв і повторював те саме, аж доки Ленні порився в кишені, витягнув велику скручену рулончиком пачку зелених купюр, узяв одну й подав Френкі. Гадаю, то то було десять доларів.

— Замовкни й вали звідси.

Якусь хвилину мені здавалося, що Ленні говорить до нас обох, але потім почула, як Дорін каже: «Я не поїду, якщо Еллі не поїде з нами». Слід віддати їй належне, вона невимушено назвала мене на вигадане ім’я.

— О, звісно, Еллі поїде. Правда, Еллі? — спитав Ленні, підморгнувши.

— Звісно, поїду, — сказала я. Френкі відчалив у ніч, тож я вирішила, що надалі триматимуся Дорін. Я хотіла побачити якомога більше.

Мені подобалося спостерігати за людьми в критичних ситуаціях. Якщо десь натрапляла на аварію чи вуличну бійку, або навіть на консервоване немовля в лабораторії, я зупинялась і дивилася так пильно, щоб уже ніколи не забути побаченого.

Я більш ніж упевнена, що інакше не пізнала би всіх тих штук, які пізнала, і хай вони мене дивували чи викликали відразу — я того не показувала, а вдавала, буцім знаю: саме такими вони й мусять бути.

Розділ другий

Нагоди побувати в помешканні Ленні я ні на що не проміняла б.

Воно було облаштоване як справжнісіньке ранчо, лишень у нью-йоркській багатоповерхівці. Ленні пояснив, що зніс кілька перегородок, щоб розширити приміщення, а потім усе обшив сосновими панелями і зробив підковоподібну барну стійку, так само облицьовану деревиною. Підлога, певно, теж була соснова.

На підлозі лежали велетенські білі ведмежі шкури, а єдиними меблями були численні приземкуваті лежанки, вкриті індіанськими килимами. Замість картин на стінах висіли роги оленів, лосів і бізонів, а ще опудало заячої голови. Ленні вказав великим пальцем на маленьку й сіреньку покірну заячу морду з парою затвердлих вух:

— Переїхав було в Лас-Вегасі.

Він пішов в інший бік кімнати, відбиваючи ковбойськими чоботами кроки, що відлунювали пістолетними пострілами.

— Акустика, — пояснив, дедалі меншаючи, аж