Читати книгу - "Вибрані листи"

твори, гідні того, щоб їх читали, але найщасливішими, гадаю, є ті, кому даровано і те, й те водночас. У числі таких людей буде й мій дядько — завдяки своїм і твоїм книгам. Отож за твоє поручення берусь особливо охоче, навіть прошу, щоб ти таки зобов’язав мене про це написати.

Так ось. Мій дядько був на той час у Мізені, виконував обов’язки очільника флоту. Дев’ятого дня[151] перед вересневими календами, десь близько сьомої години, моя мати вказує йому на незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла на небі. Той, погрівшись на сонці й охолодившись водою, саме взявся, лежачи, до якогось заняття. Каже подати собі сандалі і виходить на таке місце, звідки найкраще можна було спостерігати те дивовижне явище. Пнувсь у небо оболок (ті, що дивилися здалеку, не могли визначити, над якою саме горою; згодом з’ясувалося, що над Везувієм), і найбільше нагадував він своєю формою велетенську сосну. Піднятий вгору наче височенним стовбуром, той оболок у своїй верхівці розпливався мовби гіллям; гадаю, через те, що спочатку його виштовхнув угору потужний повітряний струмінь, а потім, коли він ослабнув, той оболок, лишившись без опори, від своєї ж ваги став розповзатись у ширину, місцями — сліпуче білий, місцями ж — наче у брудних плямах, що від зачерпнутих тим струменем землі й попелу.

Моєму дядькові, людині вельми освіченій, видалося те явище незвичайним і вартим ближче його пізнати. Велить приготувати суденце, запрошує й мене, якщо б я хотів, пливти з ним. Я відповів, що волію займатися (склалося так, що саме тоді він дав мені тему для писання). Вже він ступав за поріг, коли отримав листа від Ректіни, дружини Тасція; нажахана навислою небезпекою (її вілла тулилася до підніжжя гори, тому врятуватися можна було лише морем), вона благала вихопити її з тієї страшної пастки. Він змінює свій намір, і те, що мав почати як учений муж, завершив — як найблагородніший. Виводить квадріреми, сам піднімається на корабель, не лише заради Ректіни, а й з твердим наміром допомогти багатьом іншим (мальовниче побережжя рясніло будівлями). Поспішає туди, звідки інші тікають, навпрямець, несхитним кермом, — до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати.

На судна вже падав попіл (що ближче, то густіший і жаркіший), уже — й жужелиця, й закіптюжені осколки каменів, уже й несподівана мілина, й сам берег, якого й не сягнути через завали скельних уламків. Дещо завагавшись, чи не варто завернути назад, до чого й схиляв керманич, він тут же відтяв рішуче: «Сміливим доля сприяє[152]: кермуй до Помпоніана!» Той перебував у Стабіях, по той бік затоки (море, напливаючи на суходіл, поступово творить дугоподібну, з заглибинами, лінію берега). Там, хоча не було ще безпосередньої небезпеки, кожен розумів, що за такого розвитку подій вона буде поряд. Помпоніан склав на судно свої речі, певен того, що вдасться відпливти, коли вляжеться супротивний вітер (для мого дядька, що квапився туди, він був аж надто сприятливим). Отож, прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий.

А тим часом із Везувія, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум’я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості. На те мій дядько, — щоб якось успокоїти людей: це, мовляв, селяни, тікаючи, забули загасити вогонь, от і палахтять покинуті домівки. Тоді він вирішив поспати і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню. Але майданчик, з якого був вхід до ґанку, так уже засипало попелом і жужелицею, що зі спальні, якщо довше у ній затриматись, уже годі було б вийти. От його й розбудили, і він приєднався до Помпоніана й до інших, кому не спалося. Радяться, чи залишатися під крівлею, чи шукати безпечнішого місця поза порогами: від частих і потужних поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають хто куди, то знову повертаються на звичні місця. Просто неба був страх перед шматками пемзи, дарма що легкої й пористої, які падали на голови; зіставивши ті дві небезпеки, вибрали все-таки відкритий простір. У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом. Щоб захиститися від падаючого каміння, кладуть на голову подушки і прив’язують їх рушниками.

Десь у других місцевостях, а тут — ніч, од усіх ночей і чорніша, й густіша, дарма що незчисленні факели й усілякі вогні протистояли тій темряві[153]. Вирішили вийти на побережжя і глянути зблизька, чи море могло б уже прийняти судна; воно ж усе ще залишалося грізним і ворожим. Там-ото, лігши на підіслане полотнище, дядько попросив холодної води; ковтнувши — ще раз попросив. Вогонь і вісник вогню, запах сірки, змушують інших тікати, його ж — піднімають на ноги. Заледве звівшись при допомозі двох рабів, він одразу й упав; від густих випарів, гадаю, йому забило віддих і перекрило горло: воно від народження було у нього слабким, вузьким, частенько й поболювало. Коли настав день (то був третій після того, який він бачив востаннє), його тіло знайшли непошкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім видом своїм був подібний не до мертвого, а до того, хто спить.

А тим часом і я, і мати — в Мізені. Але це вже не стосується історії, та й ти хотів довідатися лише про його загибель. Отож завершуватиму. Одне лиш додам: я переказав тобі все, чого сам був свідком, і що почув одразу ж, іще за свіжої пам’яті, як усе це було. Ти почерпнеш із цього найважливіше. Одна річ писати листа, інша — історію; одна річ — приятелеві писати, інша — всім. Бувай здоровий!

Лист 17

Пліній Рестітутові[154] — вітання

Не можу стриматися, щоб не поділитися з тобою, принаймні у листі, якщо вже особисто не довелося, щось на зразок обурення, що зачепило мене, коли перед слухачами виступав один мій приятель.

Читав він прегарний свій твір. Двоє ж чи троє з присутніх, які собі й ще декому