Читати книгу - "Вибрані листи"

в аудиторії видавалися неперевершеними ораторами, сиділи, мов глухонімі[155], — ні тобі губою, ні рукою не ворухнуть, врешті, й не підведуться з місця, хай навіть через те, що втомилися сидіти. Звідки ж така важність, така пиха? Це радше якась оспалість духа, зневага, заздрість чи навіть божевілля — потратити цілу днину на те, щоб образити й зробити своїм ворогом того, до кого прийшли, як до найближчого свого приятеля! Ти сам красномовніший? Тим паче нічого заздрити: заздрить менше обдарований. А втім, хай більший маєш хист, хай менший, а хай такий самий, — все одно похвали, чи вище він стоїть, чи нижче, чи врівень з тобою. Якщо він вище стоїть і все ж не гідний похвали, то, значить, і ти її не гідний; якщо ж — нижче або рівний з тобою, то кому ж, як не тобі мало б залежати на тому, щоб якнайвидатнішим видавався той, кого ти перевершив або кому дорівняв?

Щодо мене, то я звик поважати й навіть подивляти усіх тих, хто бодай чогось осягнув розумовими заняттями. Ті заняття — річ і важка, і втомлива, мов крутизною спинаєшся, а ще — невибачлива: хто знехтує ними — того знехтують і вони. Хіба не так? А хто шанобливіше ставиться до тих занять, аніж ти? Хто прихильніший їх оцінювач? Ось чому саме тобі я зізнався у своєму обуренні, саме на твоє розуміння покладався тут найбільше. Будь здоровий!

Лист 20

Пліній Тацітові — вітання

Кажеш, що, зацікавлений листом, в якому на твоє прохання я описав смерть мого дядька, ти захотів дізнатися, які я переніс не лише страхи, а й пригоди, зоставшись у Мізені (про це вже я почав, було, та сам же себе обірвав). Отож: «Хоч і здригається дух, уникаючи й згадки про жах той — / Все ж я почну…»[156]

Після того, як дядько від’їхав, увесь той час я провів у заняттях (задля цього, кажу, й залишився там); потім — лазня, обід, неспокійний, короткий сон. Уже й до того чимало днів поспіль озивався землетрус, не надто страшний, бо звичний для Кампанії, але тієї ночі він так розгулявся, що, здавалось, усе не лише йде ходором, а й догори дном перевертається. У спальню впадає моя мати; я сам уже вставав з наміром розбудити її, якби іще спала. Ми вийшли й посідали на майданчику біля дому (між будівлею і морем — невеликий простір). Вагаюся, як мені це назвати, стійкістю духу чи нерозважністю (йшов мені вісімнадцятий рік): кажу, аби мені подали книгу Тіта Лівія, і, як це роблю на дозвіллі, читаю, а що почерпнув з неї — записую. І тут з’являється дядьків приятель, що прибув до нього з Іспанії. Побачивши, що ми з матір'ю сидимо, а я ще й читаю, він насварив матір за її терпеливість, а мене — за легковажність. Я ж, іще пильніший, — весь у тій книзі.

Уже перша година[157], а світло денне якесь наче сумнівне, день — млявий. Будинки довкола трясе, і на тому вузенькому майданчику, дарма що просто неба, стає дедалі небезпечніше: усе тут ось-ось може обвалитися. Вирішили, врешті, покинути місто. За нами — юрба переляканих; чужій думці (як це видається слушним у страху) надають перевагу над своєю; величезне товпище напирає на нас, підганяє. Покинувши місто, зупиняємося. Чимало тут дивовижного, чимало моторошного довелося нам пережити. Скажімо, вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає саме себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, подібні до блискавок, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум’я.

Ось тоді той іспанський приятель — уже гостріше й наполегливіше: «Якщо твій брат і твій дядько живий, то він хоче, щоб і ви врятувались, а якщо загинув, то напевно хотів, щоб ви пережили його. Чому ж зволікаєте, не тікаєте?» Ми ж відповіли, що негоже, будучи непевними його долі, — дбати про свою. Він уже більше не затримувався — метнувся вперед, далі від небезпеки.

Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени. Тоді уже й мати взялася мене вмовляти, благати, врешті, й наказувати, щоб я рятувався втечею: для молодого, мовляв, це можливо, вона ж, обтяжена і роками, й неміччю, спокійно помре, знаючи, що не стала причиною й моєї смерті. Я ж, навпаки, бачив свій рятунок лише поряд з нею; беру її під руку й змушую наддати кроку. Кориться вона неохоче й дорікає собі тим, що затримує мене.

Уже й попіл падає, наразі ще рідкий. Я озирнувся: наздоганяла нас, наче потоком розплившись по землі, густа, смолиста чорнота. «Звернімо, — кажу, — поки ще видно щось, убік, аби у тій темряві, спіткнувшись, не опинитися під ногами нестямної юрби». Ми й не зчулися, як упала ніч; не така, якою буває вона без місяця чи окутана хмарами: лише у закритих приміщеннях, коли погашено вогні, панує схожа, непроглядна темрява. Чутно було верескливі ойкання жінок, скимління дітей, крики чоловіків; одні кликали батьків, інші — жінок, ще хтось — дітей: старалися пізнати їх по голосах. Одні оплакували свою загибель, інші — загибель своїх близьких; були й такі, що зі страху перед смертю благали смерті; багато хто здіймав руки до богів; було чимало й таких, від кого можна було почути, що ніяких богів загалом ніде немає, а для світу — це вже остання ніч[158]. Не бракувало й таких, хто примножував справжню небезпеку надуманими й уявними страхами. Говорили, що в Мізені те-то й те-то обвалилося, те-то й те-то горить; не було це правдою, але, що говорили, в те й вірили. Трішки просвітліло, але виглядало це не світанком, а відблиском близького вогню. Він, проте, зупинився десь одаль; і знову темрява, знову густий і важкий, попіл. Час від часу ми вставали і струшували його, інакше він засипав би нас, привалив би своєю вагою. Я міг би похвалитися: серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом; думав лише про те, що гину зі всіма, а всі —