Читати книгу - "Сліпий годинникар"

ходіння темними ночами, що існує непомітно ступінчаста безперервна низка варіантів від повної сліпоти до ідеального зору і що кожен крок уздовж цієї низки надає суттєві переваги. Дивлячись на світ крізь бінокль із поступовою зміною фокусування, можна швидко переконатись у тому, що існує ступінчаста низка якості фокуса, де кожен наступний крок є покращенням порівняно з попереднім. Поступово обертаючи регулятор балансу кольорового телевізора, можна переконатися, що існує ступінчаста низка поступового покращення від чорно-білого до повноколірного зору. Ірисова діафрагма, що відкриває й закриває зіницю, не дає нам осліпнути на яскравому світлі, водночас даючи змогу бачити при тьмяному. Ми всі відчуваємо, як це — не мати ірисової діафрагми, коли нас на мить засліплюють фари зустрічної автівки. Хоч яким би неприємним чи навіть небезпечним було це засліплення, воно ще не означає, що все око перестає працювати! Твердження, що «око або функціонує як єдине ціле, або не функціонує взагалі», виявляється не просто хибним, а й самоочевидно хибним для всіх, хто хоча б на 2 секунди звернеться до свого власного життєвого досвіду.

Повернімося до нашого п’ятого запитання. Якщо зосере­дитися на кожній ланці низки X, що з’єднують людське око з повною його відсутністю, то чи правдоподібно, що кожна з них працювала достатньо добре, аби допомогти виживанню та розмноженню тварин, про яких ідеться? Ми вже усвідомили дурість антиеволюціоністського припущення, що відповідь є очевидно заперечною. Але чи є ця відповідь ствердною? Це менш очевидно, але гадаю, що так. Зрозуміло не лише, що частина ока краща за повну його відсутність. Ми також можемо знайти правдоподібну низку проміжних етапів серед сучасних тварин. Це ще не означає, звісно, що ці сучасні проміжні етапи справді відображають особливості зору предкових видів. Але це засвідчує, що проміжні варіанти можуть функціонувати.

Деякі одноклітинні тварини мають світлочутливу пляму з маленьким пігментним екраном. Цей екран прикриває її від світла, яке надходить з одного напрямку, що дає тварині деяке «уявлення» про те, звідки падає світло. Серед багатоклітинних тварин аналогічну організацію мають різні види червів і деякі молюски, але в них світлочутливі клітини з пігментним екраном зібрані в чашечку. Це дає трохи кращі можливості для визначення напрямку, оскільки кожна клітина вибірково прикривається від променів світла, що надходять до чашечки з її боку. У безперервній низці від пласкої ділянки світлочутливих клітин через мілку чашечку до глибокої кожен крок, хоч яким би малим (чи великим) він був, веде до покращення зору. Тепер, якщо зробити чашечку дуже глибокою й загнути її краї вгору, врешті-решт вийде камера-обскура з точковим отвором і без кришталика. Існує безперервно ступінчаста низка варіантів від мілкої чашечки до камери-обскури (для ілюстрації див. перші сім поколінь низки еволюційних змін на рисунку 4).

Камера-обскура формує чітке зображення, причому що менший її отвір, то чіткіше (але тьмяніше) зображення, а що більший отвір, то воно яскравіше (але розмитіше). Плавучий молюск наутилус (Nautilus) — доволі дивне кальмароподібне створіння, що живе в черепашці, подібно до вимерлих амонітів (див. «молюск із черепашкою» на рисунку 5), — використовує пару камер-обскур як очі. Загалом ці очі мають таку саму форму, як наші, але без кришталика, а зіниця є просто отвором, що пропускає морську воду у внутрішню порожнину ока. Насправді наутилус є по-своєму доволі загадковим. Чому за всі сотні мільйонів років відтоді, як його предки вперше розробили такі очі, він так і не «відкрив» принцип кришталика? Перевага кришталика в тому, що він дає зображенню можливість бути чітким і яскравим одночасно. Особливо цікаво, що, судячи з якості сітківки наутилуса, він справді багато й одразу ж виграв би від надбання кришталика. Це схоже на високоякісну звукову систему з чудовим підсилювачем, до якої під’єднали грамофон із тупою голкою. Ця система просто-таки кричить про необхідність конкретної простої зміни. Здається, що наутилус сидить у генетичному гіперпросторі просто поряд з очевидним і негайним покращенням, однак не робить необхідного для нього маленького кроку. Чому? Майкла Ленда із Сассекського університету, нашого головного фахівця з очей безхребетних, це турбує, як і мене. Можливо, необхідні мутації не можуть виникнути, зважаючи на спосіб ембріонального розвитку наутилуса? Не хочеться в це вірити, але кращого пояснення я не маю. Принаймні наутилус є свідченням того, що око без кришталика краще за повну його відсутність.

Коли замість ока у вас чашечка, то мало не будь-який розпливчасто вигнутий, розпливчасто прозорий чи навіть напівпрозорий матеріал поверх її отвору буде покращенням завдяки його властивостям, трохи подібним до властивостей кришталика. Він збирає світло по своїй площі й концентрує його на меншій площі сітківки. Одразу ж після появи такого примітивного протокришталика починається безперервно ступінчаста низка покращень, що потовщують його, роблять прозорішим і точнішим. Кульмінацію цього процесу ми мог­ли б назвати справжнім кришталиком. Родичі наутилуса кальмари й восьминоги мають справжні кришталики, дуже схожі на наш, хоча їхні предки, безумовно, «осягнули» весь принцип ока-камери абсолютно незалежно від нас. До речі, Майкл Ленд вважає, що існує дев’ять базових принципів формування зображення, які використовують очі, і що більшість із них виникали багато разів незалежним чином. Наприклад, принцип вигнутого рефлектора радикально відрізняється від нашого власного ока-камери (ми використовуємо його в радіотелескопах, а також у наших найбільших оптичних телескопах, бо легше зробити велике дзеркало, ніж великий кришталик), а він був незалежним чином «винайдений» різноманітними молюсками та ракоподібними. Інші ракоподібні мають складне око, як у комах (по суті — набір із багатьох крихітних вічок), тоді як інші молюски, як ми вже бачили, мають очі-камери з кришталиками, як у нас, або камери-обскури. Для кожного з цих типів ока існують стадії, що відповідають проміжним еволюційним етапам, які служать очима іншим сучасним тваринам.

Антиеволюційна пропаганда рясніє сумнівними прикладами складних систем, що «ніяк не могли б» пройти крізь поступову низку проміжних етапів. Дуже часто це лише окремі випадки доволі патетичного «аргументу від особистої невіри», з яким ми зустрічалися в розділі 2. Наприклад, одразу після розділу про око в «Шиї жирафа» розглядається жук-бомбардир, який

прискає в обличчя свого ворога смертоносну суміш гідрохінону та перекису водню. Змішані разом, ці дві хімічні речовини буквально вибухають. Тому для їхнього зберігання всередині свого тіла жук-бомбардир виробив хімічний інгібітор, що робить їх безпечними. У момент, коли жук прискає цією рідиною з задньої частини тіла, до неї додається антиінгібітор, аби зробити суміш вибуховою знову. Ланцюг подій, що могли привести до еволюції такого складного, скоординованого й хитромудрого процесу, виходить за межі біологічного пояснення на простій покроковій основі. Найменша зміна хімічного балансу одразу призвела б до появи жуків, які самопідриваються.

Один колега-біохімік люб’язно надав мені пляшечку перекису водню й певну кількість гідрохінону, достатню для 50 жуків-бомбардирів. І зараз я збираюся змішати їх разом. Якщо вірити сказаному вище, вони мають вибухнути просто мені в обличчя. Отже…

Що ж, я все ще тут, живий і здоровий. Я додав перекис водню до гідрохінону, і абсолютно нічого не сталося. Суміш навіть не нагрілася. Ясна річ, я знав, що так і буде: не такий уже я відчайдух! Твердження, що «змішані разом, ці