Читати книгу - "Готель"

щиро. — І подобалося б іще більше, якби я міг дещо переробити по-своєму. Може, якби мене послухалися раніше, нам не був би потрібний Кертіс О’Кіф. До речі, ви знаєте, що він уже тут?

— Ви — сімнадцятий, від кого я це чую. Телефони, певно, почали дзвонити, відколи він ступив на тротуар.

— Це й не дивно. Зараз, мабуть, багато хто сушить собі голову над тим, чого О’Кіфа сюди принесло. Чи, радше, над тим, коли нам офіційно пояснять причину його візиту.

— Сьогодні ввечері У. Т. прийматиме в себе О’Кіфа та його приятельку. Мені доручено було все організувати. Ви цієї приятельки ще не бачили? Кажуть, там є на що подивитися.

Він похитав головою.

— Ні, мене більше цікавлять мої власні перспективи на сьогоднішній вечір. Власне, за тим я й прийшов до вас.

— Якщо це — запрошення на вечерю, то я вільна й голодна…

— Чудово! — Він підвівся, випростався на весь свій двометровий зріст. — Я зайду по вас о сьомій.

Вже біля дверей Пітер помітив на журнальному столику згорнутий примірник «Таймс-Пікаюн». Придивившись, побачив, що це той самий номер: чорні заголовки повідомляли про вбивство на шосе.

— Ви вже бачили це? — спитав він у Крістіни.

— Бачила. Жахлива історія. І знаєте, коли я читала, все це ніби відбувалося в мене перед очима. Мабуть, тому, що ми вчора проїздили повз те місце.

Він зачудовано подивився на неї.

— Дивно: і в мене таке саме відчуття. Воно не залишало мене вчора цілий вечір і знову виникло сьогодні. І весь час мені здається, ніби я знаю щось важливе, але що саме — згадати не можу…

Під час перерви Крістіна замовила собі по телефону сандвіч і чашку кави. Коли вона їла, з’явився Уоррен Трент, але затримався він ненадовго: переглянув кореспонденцію і вирушив в інспекційний обхід, що, як Крістіна знала, міг тривати не одну годину.

О пів на третю вона вирішила відвідати Олберта Уеллса й піднялася на чотирнадцятий поверх. Вийшовши з ліфта, Крістіна побачила, що назустріч їй довгим коридором прямує завідуючий відділом кредиту Сем Якубець. В руці він тримав якийсь папірець, і вираз його обличчя був досить кислий.

Підійшовши до Крістіни, він зупинився.

— Я йду від вашого хворого приятеля — містера Уеллса.

— Якщо ви балакали з ним так само весело, як зараз зі мною, то навряд чи ваш візит його підбадьорив.

— Правду кажучи, — зітхнув Якубець, — мене він теж не дуже підбадьорив. Я вициганив у нього оце, але чого воно варте — знає один тільки господь бог.

Крістіна взяла папірець. То був засмальцьований аркушик поштового паперу із зображенням «Сейнт-Грегорі» у верхньому кутку; Олберт Уеллс нерівним почерком надряпав на ньому заяву до одного з Монреальських банків з проханням переказати двісті доларів на рахунок готелю.

— Цей ваш приятель тихий-тихий, але впертий, як чорт, — сказав Якубець. — Спочатку не хотів мені давати нічого. Каже, як буду виписуватись, розрахуюся за все. Я натякнув, що ми можемо піти йому назустріч — дати відстрочку, але це його чомусь не зацікавило.

Крістіна із сумнівом покрутила в руках імпровізований чек.

— А ця цидулка має чинність?

— Має — якщо грошей на рахунку в старого вистачить, щоб оплатити зазначену суму. Чек можна виписати на будь-чому — хоч на нотному папері чи на банановій шкурці. Але в людей, що тримають гроші в банку, звичайно є чекові книжки. А ваш містер Уеллс заявляє, що кудись запроторив її й не може знайти! — Беручи в Крістіни папірець, завідуючий кредитом додав: — Та я все ж гадаю, що він людина чесна й розрахуватися зможе — хоч потому його фінанси співатимуть романси. Мене тільки непокоїть, що він заборгував нам уже більш як половину з цих двох сотень — і через ту доглядальницю від решти скоро теж нічого не лишиться.

— Що ж ви думаєте робити?

Завідуючий відділом кредиту потер долонею лисину.

— Перш за все зв’яжуся по телефону з тим монреальським банком і з’ясую, чи оплатять вони цей чек.

— А якщо ні?

— Тоді містеру Уеллсові доведеться залишити готель. Звісно, якщо ви не поклопочетеся за нього перед містером Трентом і той не вирішить інакше.

Крістіна похитала головою.

— Ні, до У. Т. з такими речами зараз краще не потикатись. Та все-таки, перше ніж щось робити, повідомте мене, добре?

— Обіцяю, міс Френсіс, — завідуючий кивнув і дрібними пружними кроками попрямував до ліфта.

За хвилину Крістіна постукала в двері номера 1410. Відчинила їх медична сестра в білому халаті — жінка середніх літ з поважним лицем в окулярах у масивній роговій оправі. Крістіна відрекомендувалася, й доглядальниця сказала їй:

— Будь ласка, почекайте тут. Я спитаю в містера Уеллса, чи може він прийняти вас.

Вона зникла в номері, й майже відразу звідти долинуло:

— Ну, звісно, хай заходить. Навіщо ж ви тримаєте її в коридорі!

Коли медсестра повернулася, Крістіна запропонувала їй:

— Якщо вам треба на кілька хвилин вийти куди-небудь, я можу посидіти тут, доки ви повернетеся.

— Що ж… — обличчя жінки враз полагіднішало, але вона, видно, вагалася.

З кімнати долинуло:

— Ідіть, ідіть! На міс Френсіс можна покластися. Якби не вона, я б учора врізав дуба.

— Гаразд, — погодилася медсестра. — Я вийду на десять хвилин, а якщо буду вам потрібна, подзвоніть до кав’ярні.

Олберт Уеллс аж засяяв, побачивши Крістіну. Маленький, миршавенький у своїй старомодній нічній сорочці, він потопав у подушках. Крістіні він знову нагадав горобчика, але вже не жалюгідного, не смертельно знесиленого, як учора, а жвавого і веселого. Обличчя його все ще було бліде, але вже не такого сірого кольору, і дихав він майже нормально, лише зрідка хапав ротом повітря…

— Спасибі, що прийшли, міс, — сказав він, — у вас добра душа.

— Хотіла довідатися, як ви тут.

— Та вже оклигав, дякую. — Він кивнув на двері, за якими зникла медсестра. — Але вона — справжній дракон, їй-бо!

— Може, саме така вам зараз і потрібна. — Крістіна уважно розглянулася довкола. В номері панував ідеальний порядок. На тумбочці коло ліжка стояла таця з ліками. Балони з киснем ще не забрали, але саморобну маску замінили справжньою.

— Що й казати, на своєму ділі вона розуміється, — визнав Олберт Уеллс. — Шкода тільки, що на вроду не вдалася.

Крістіна всміхнулась.

— Ну, тепер я бачу, що ви й справді одужуєте. — Вона подумала, чи не сказати йому про свою розмову з Семом Якубцем, та, вирішивши, що не варто, запитала: — Ви казали вчора, що ці напади у вас почалися, коли ви були рудокопом?

— Це ви про бронхіт? Атож, саме тоді.

— І