Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

стискаючи револьвер обома долонями. Його очі, спершу зімкнені, широко розплющилися.

За таких ситуацій я завжди можу перемкнутися й подумати про людське становище загалом. Звісно, він хотів мене принизити. Бо я був chevalier ордена Légion d’honneur? Навряд чи він про це знав. Але він усвідомлював, що я тямовитий, як кажуть у Чикаґо про культурних та інтелектуально розвинутих людей. І тому я мусив слухати звуки, що він видає, справляючи нужду, й вдихати його сморід? Можливо, дикі й збочені фантазії про те, як він виб’є мені мізки, послабили його кишківник. Людству не бракує тривожних вимислів, таких як оцей, тож я почав думати (щоби відволіктися) про всі прочитані свого часу томи стосовно поведінки мавп. Згадував праці Келера[89], Єркса[90], Цукермана[91], написане Мареєм[92] про бабуїнів, Шаллером[93] — про горил. Міркував про широкий спектр вісцерально-емоційної чутливості у представників антропоїдної гілки еволюції. Можливо, попри мою зосередженість на інтелектуальних здобутках, я навіть обмеженіший за такого хлопця, як Кантабіле. Адже мені б ніколи не спало на думку виражати свій гнів у такий спосіб. Це, либонь, свідчило про те, що я поступався йому життєвою силою і багатством уяви.

Відволікаючи себе такими міркуваннями, я врівноважено чекав, а він сидів, скоцюрбившись і насупивши брови, схожі на гарду кинджала. Кантабіле, вродливий стрункий чоловік, мав кучеряве від природи волосся. Воно було підстрижене так коротко, що я міг бачити корені й спостерігати, як напинається шкіра черепа у моменти, коли Кантабіле тужився. Він хотів мене покарати, а в результаті ми стали тільки ближчі.

Кантабіле встав і підтерся, потім розправив низ сорочки, стягнув штани ременем з великою овальною пряжкою і знову запхав за нього револьвер (я мав надію, що він на запобіжнику). Тож, як я вже сказав, розправивши поли сорочки, застібнувши свій стильний пасок на штанах-гіпстерах й знову засунувши за нього револьвер, він натиснув на злив своїм гостроносим м’яким черевиком (гидуючи торкатися важеля рукою) і сказав:

— Господи! Якщо я наберуся тут вошей!.. — так ніби це була моя провина. Вочевидь, він був страшенний скиглій, який завжди перекладав відповідальність на інших. — Ти собі не уявляєш, як мені бридко було тут сидіти. Ці старигани, певно, люрять просто на сидіння.

Це він теж поставив на карб мені. А потім раптом запитав:

— Хто власник цієї руїни?

Чудове запитання! Знаєте, мені б ніколи й на гадку не спало таким цікавитися. Лазня була древня, як єгипетські піраміди чи бібліотека Ашшурбанапала. Вона була, наче вода, що шукає для себе русла, чи як сила тяжіння. А й справді, кому ж вона належала?

— Я ніколи не чув про власника, — відповів я. — Як я знаю, це якась допотопна компанія у Британській Колумбії.

— Не мудруй. Ти з біса розумний. Мене цікавить лише інформація. І я її дістану.

Щоб відкрутити кран, Кантабіле скористався клаптем туалетного паперу. Він мив руки без мила, бо в цьому закладі про нього не подбали. У цей момент я знову простягнув йому дев’ять п’ятдесятидоларових банкнот. Та й цього разу він на них навіть не глянув.

— У мене мокрі руки, — сказав він.

Кантабіле нізащо би не торкнувся до рушника загального користування, що, мушу визнати, був відразливо затверділий і брудний, вкритий плямами своєрідного походження. Я простягнув йому свою хусточку, але він її проігнорував, не бажаючи змінювати гнів на милість. Розчепіривши пальці, струсив із них краплі. Сповнений огиди до цього місця, запитав:

— І це називають лазнею?

— Взагалі-то, — відповів я, — сама лазня внизу.

Там, унизу, розміщено два довгих ряди душових кабінок, що ведуть до масивних дерев’яних дверей парильні. Є також маленький резервуар — купальня з холодною водою. Воду в ньому не міняють роками, тому, певно, там уже й крокодили завелися.

Тепер Кантабіле рушив до буфетної стійки, а я подався за ним. Тут він витер руки паперовими серветками, які зі злістю витяг із металевого тримача. Зіжмакавши ці тоненькі тиснені папірці, жбурнув їх на підлогу й звернувся до Міккі:

— Чому у вас в нужнику немає мила і рушників? Чому ви не миєте те кляте місце? Чому не дезінфікуєте?

— Справді? Джо мав би про це подбати. Я купую йому мийні засоби та лізол, — добродушно відповів Міккі й одразу ж звернувся до Джо: — Ти вже не розкладаєш камфорних кульок?

Старий чорношкірий Джо не відповів нічого. Він сидів, опершись на спинку стільця для чищення черевиків, що його мідні підставки у вигляді перевернутих ніг і нерухомих стоп нагадали мені про мою йогівську стійку на голові. Своєю присутністю він мав нагадувати всім про якісь абстрактні величні міркування, і навіть не думав відповідати на жодні марні запитання.

— Ви, хлопці, купуватимете товар у мене, — сказав Кантабіле. — Засіб для дезінфекції, рідке мило, паперові рушники, все. Моє прізвище Кантабіле. Я маю гуртівню на Клайборн-авеню.

Він витягнув довгий рябий гаманець зі страусиної шкіри й кинув кілька візиток на стійку.

— Я не бос. Мені належить лише буфет, — сказав Міккі. Та все ж шанобливо взяв візитну картку своїми грубими пальцями, вкритими чорними рубцями від ножа.

— Раджу вам зі мною зв’язатися.

— Я перекажу це керівництву. Вони в центрі.

— Міккі, хто власник лазні? — запитав я.

— Я знаю лише своє начальство у центрі.

«Ото було б потішно, — подумав я, — якби виявилось, що лазня належить мафії».

— Джордж Свібел тут? — поцікавився Кантабіле.

— Ні.

— Що ж, я хочу залишити для нього повідомлення.

— Я дам вам, на чому можна записати, — запропонував Міккі.

— Тут нічого писати. Перекажи, що він кляте лайно. І що це я так сказав.

Міккі, який уже начепив був окуляри, щоб пошукати клаптик паперу, тепер дивився на нас крізь скельця, немов кажучи: єдине, що мене цікавить — це шаткована капуста, смажені стейки та біла риба. Кантабіле не запитав про Джорджевого батька, старого Майрона, який парився внизу.

Ми вийшли надвір. Небо несподівано прояснилося. Я не міг вирішити, яка погода більше пасує до цього краєвиду — понура чи сонячна. Повітря було холодне, світло — яскраве, а тіні почорнілих будинків перетинали хідники.

— А тепер дозволь мені віддати тобі ці гроші, — сказав я. — Я приніс нові купюри. Це має вирішити справу, Кантабіле.

— Що — отак просто? Ти думаєш, це так легко? — обурився Рінальдо.

— Пробач мені, цього не мало би статися. Я й справді дуже шкодую.

— Ти шкодуєш! Жалій свою розтрощену машину. Ти, Сітрине, відкликав чек, що призначався мені. Всі про це клепали язиками. Всі тепер знають. Думаєш, я можу таке допустити?

— Кантабіле, хто знає?