Читати книгу - "Майстер реліквій"

сороміцьким кепкуванням, глумливими жартами та знущаннями.

Одного дня темою їхнього обговорення стали вуха Дісмаса. Вони затіяли тривалий діалог, намагаючись установити, який саме різновид гоблінів або тролів він найбільш нагадує. Наступного дня головною темою стала содомія серед «бичачих педиків» — поширена у ландскнехтів метафора, що вживалася для визначення найманців-швейцарців.

Дісмас ігнорував цей мавпячий гомін, час від часу звертаючись до святого Франциска, благаючи дарувати йому терпіння. Стомившись від молитов, він почав підраховувати, скількох з них встиг би покласти перед тим, як уб'ють його самого. Одного — точно, можливо, навіть двох, але третього не встигнути. Вони, на жаль, були неперевершеними бійцями. Пропускаючи повз вуха їхні глузування, Дісмас намагався сконцентруватися на тій пропащій справі, що чекала на нього незабаром.

Дюрер таки клюнув на цього живця, хоча Дісмас підозрював, що ця його жертва була лише спробою примирення з ним.

— Гей, дівчатка, — сказав Дюрер, — вам що, більше нічого обговорювати, окрім ідіотських жартів про бичачих педиків?

Наткер розреготався.

— Конраде, ти чув? Мазила щойно назвав нас дівчатками.

— Ну якщо ми вже дівчатка, то він має прийти до нас та добряче нас відідрати.

— Гей, художнику, — озвався Анкс, — іди, поцілуй цю дівчину.

— Ідіть до біса, — відповів Дюрер.

Дісмас тільки застогнав. І отак шістсот миль поспіль?

— О святий Франциску, найвеликодушніший з усіх святих, змилуйся, єдиний раз прошу — нехай усіх моїх супутників скосить чума. Чи віспа. Чи, якщо це тобі більше подобається, хай їх уб'є блискавкою.

Дюрер по-дружньому защебетав:

— О, це було б просто чудово.

— Не говори зі мною.

— Послухай, Дісе, вибач за…

— Я сказав, не звертайся до мене. Жодного слова.

— Це була не моя провина.

— Не твоя провина? Як це не твоя провина? Ти поставив підпис Кранаха. Своєю спермою.

— Як, по-твоєму, я міг здогадатися, що вони засунуть плащаницю у піч?

— Це була не піч. Це був вогонь, пожежа у святилищі. А зараз стули пельку. Бо я виріжу підпис Кранаха на тобі оцим, — Дісмас дістав кинджал.

Декілька годин по тому Дюрер почав знову:

— Знаєш, ти все ж таки не єдиний, хто постраждав.

Це вже було занадто. Дісмас спинив коня.

— Ти зараз, здається, сказав, що я не єдиний, хто постраждав? Ти правда це сказав мені?

— Ось справжнє страждання: я тільки-но був у своєму будинку, у своїй студії, а наступної миті вже викрадений якимись бандитами.

— Це, значить, твоє визначення страждання? Бути відірваним від малювання у студії? Хочеш почути моє?

— Я ж не кажу, що ти не страждав. Ти також страждав.

— Геть!

— Що?

— Геть. Геть із возу!

— Із задоволенням.

Дюрер зліз.

— До побачення, всього найкращого.

Він розвернувся та зібрався йти.

— Та ні. Не «до побачення». Звісно, ти йдеш разом із нами. Але пішки. До Шамбері. Це лише шістсот миль. Вони підуть тобі на користь. Тоді ти відчуєш справжнє страждання, щоб про нього скиглити.

Дісмас розвернувся до ландскнехтів.

— Художник йде пішки до Шамбері. Якщо спробує втекти — пристреліть його з аркебузи. Цільтесь у голову. Тоді точно не схибите. Це найбільша і найгірша частина його тіла.

Добрий початок…

Пройшовши кілька миль, Дісмас піймав себе на тому, що потішається з себе: він наказав ландскнехтам погрожувати Дюреру тією ж зброєю, яку вони використали проти нього та Маркуса у Чериньолі.

Віз мав потаємне відділення. У ньому ландскнехти сховали серйозне озброєння: аркебузи, піки, алебарди, сокири, мечі, навіть пару пристроїв для стрільби з руки, що звуться пістолями, а на додачу — кілька барилець ненависного пороху. Якщо хтось побачить цей арсенал, одразу буде викрито, що вони ніякі не жебруючі монахи…

Щоб зменшити ризик, вони намагалися уникати великих міст та розбивали табори вночі у лісі, якнайдалі від проїжджої дороги. Однієї ночі, коли вже минув тиждень їхньої подорожі, сидячи біля вогню під зірками, Дюрер дістав свій етюдник. Після їхньої з Дісмасом сварки вони не проронили жодного слова. Дюрер сидів без черевиків, гріючи ноги біля вогню.

— Що ти там малюєш? — спитав Дісмас.

— Не твоє собаче діло.

Дісмас глянув на малюнок Дюрера, що лежав на його колінах.

— Твої ступні? Ще один автопортрет. Озолотишся, як продаси.

Не підводячи очей, Дюрер сказав:

— Що ти розумієш у мистецтві? Ти — швейцарський філістер. Ой, я, здається, сказав «швейцарський філістер»? Я повторююсь.

— Гей, художнику, — пожвавився Анкс, — чому б тобі не намалювати мій прутень?

Дісмас, що вже тиждень слухав їхні безглузді висміювання, дійшов висновку, що з трьох ландскнехтів Анкс був найтупішим. А ще він був найбільш дужим і вдало складеним.

— Я не займаюся мініатюрами.

Анкс підвівся і навис над Дюрером. Витяг свого меча та ткнув його кінець у груди Дюрера.

— А оце ти називаєш малим?

Дюрер цокнув указівним пальцем по лезу.

— Твердий. Доведеться намалювати.

Гординя Анкса вгамувалася, він відступився. Дюрер продовжував замальовувати свої натерті до водянок ноги, що вилискували у світлі вогню.

Дісмас спостерігав, як малюнок потроху ставав об'ємним. Він був гарний, проте він не міг уявити, кому спаде на думку придбати зображення вкритих водянками ніг. У студії Дюрера він бачив малюнок двох рук, з'єднаних у молитві. Дюрер зробив з нього гравюру і продав купу копій. Але ж одна справа — з'єднанні у молитві руки, і зовсім інша — ноги у водянках.

— Ти міг би назвати це «Ступні паломника», — сказав Дісмас. — Можливо, така назва допоможе комерції.

Потім він склав мішковину, зробивши щось на кшталт подушки, і влігся, підсунувши її під потилицю.

— Не забудь поставити підпис Кранаха, — сказав він, позіхаючи. — Твоїм «чоловічим варенням».

Дюрер відізвався:

— Гадаю, це найбільш годящий матеріал для підпису Кранаха. Кращий за мед чи карамель. Чи сік цибулі. Чи оцет.

— Ти справжній нарцис. І ми обоє саме через це помремо.

Дюрер перестав малювати.

— Думаєш, ми помремо?

— Так. Безсумнівно.

Дюрер не зводив очей з вогню. Потім дістав з етюдника чистий аркуш.

— Тоді я напишу твій портрет. Принаймні, від тебе хоч щось залишиться на згадку.

— Я не хочу, щоб мене пам'ятали.

— Не будь таким легковажним. Я тобі пропоную безсмертя.

— Ти промовляєш, як сам сатана. В якій компанії я опинився…

— Чому, думаєш, люди платять мені за портрети? Щоб прикрити щербаті стіни? Це страх забуття. Всі прагнуть безсмертя.

— Суєта суєт, як казав Еклезіаст. Усе — суєта. Бачить Бог, ти про це знаєш.

— Віщає Дісмас-богослов.

— Я не богослов. Під час цієї місії мене просто вб'ють через твоє марнославство. Але принаймні я помру, виконуючи покуту. Один з докторів церкви, що їх опитував Спалатин, сказав, що мені не доведеться провести у чистилищі більше семи століть. Цікаво,