Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

на Північний Кавказ, щоб оприявнити причину дефіциту продовольства. В Україну приїхав Молотов. Сам Сталін вирушив до Сибіру.

Свідчення про тритижневу поїздку Сталіна дуже красномовні. За звітами, які він напише згодом, Сталін переконався, що всі низові партійці (деякі з них ще й посміли йому перечити) були переконані, що нестачу зерна можна здолати технічними заходами, наприклад запропонувавши селянам більше мануфактури в обмін на зерно. Але чи стало б краще забезпечення селянських дітей взуттям вирішенням проблеми в довготривалій перспективі? На зустрічі з партійними керівниками Сибіру Сталін, одягнений у новий кожух, несподівано почав розмірковувати вголос про глибокі проблеми в радянському сільському господарстві. Після революції, нагадав він слухачам, селяни поділили поміщицькі й монастирські землі (що відібрали в колишніх власників), й створили мільйони маленьких непродуктивних господарств, однак так і не вибилися зі злиднів. Саме в цьому й суть проблеми: господарства «куркулів» були набагато ефективніші (порівняно з бідними сусідами), тому що в них було більше землі.

Сила заможного господаря, підсумував Сталін, криється в існуванні великого господарства. Великі господарства мали вищу продуктивність праці й частіше використовували новітні технології. Іванісов спостерігав ту саму проблему: найуспішніші господарі багатіли та нагромаджували більше землі, з якої отримували вищі врожаї. У такий спосіб вони ставали ідеологічними антагоністами, «куркулями».

Що з цим робити? Через свою ідеологію Сталін не міг дозволити успішним фермерам розширювати земельні наділи та розбудовувати міцні господарства — так, як це історично відбувалося в інших країнах. Це — неприйнятно й неприпустимо, щоб у комуністичній країні існували великі землевласники чи бодай багаті фермери. Але Сталін також розумів, що переслідування заможних селян не призведе до зростання виробництва зерна. Його висновок: єдиним вирішенням проблеми є колективне господарювання: «Об’єднання малих і дрібних селянських господарств у великі господарства ... це єдиний для нас шлях».[302] СРСР були потрібні великі державні ферми. Селяни повинні відмовитись від власної землі, об’єднати ресурси й вступити до таких господарств.

Як зазначено вище, перші нечисленні колективні господарства заснували в 1918–1919 роках, проте такий досвід не набув поширення. Водночас колективне господарювання відповідало кільком марксистським постулатам і мало прихильників у Комуністичній партії, тому від ідеї колективізації ніколи не відмовлялися. Дехто сподівався, що створення колгоспів — колективних господарств із колективним правом власності — пролетаризує хліборобів, перетворить селян у робітників із заробітною платнею, і вони почнуть думати й діяти як робітники. Під час обговорення цього питання в 1929 році один із прихильників колективізації пояснив, що «великий колгосп, як усі знають, має стати типом економічного виробництва, подібним до наших соціалістичних заводів та державних господарств».[303] Пропаганда колективізації також віддзеркалювала радянський культ науки і техніки, віру в те, що новітні технології, підвищення продуктивності праці та застосування методів раціонального управління вирішать усі проблеми. Землю і сільськогосподарський реманент буде усупільнено. Для більшої ефективності тракторами й комбайнами розпоряджатимуться державні машинно-тракторні станції (МТС), котрі позичатимуть машини колективним господарствам, відповідно до їхніх потреб.

Колективізація й централізоване сільське господарство відповідали планам Сталіна щодо радянської індустрії. У 1928 році радянський уряд затвердив свій перший «п’ятирічний план» — економічну програму, котра передбачала величезне, досі незнане, щорічне зростання промислового виробництва на 20%, відмову від семиденного робочого тижня — відтепер робітники мали працювати по змінах, щоб заводи ніколи не простоювали — й нову етику робітничих змагань. Робітники, майстри, менеджери змагалися між собою за виконання й перевиконання плану. Величезні інвестиції в промисловість створили тисячі нових робочих місць, багато з яких належатимуть селянам, що будуть змушені залишити свою землю. Значне зростання промисловості також створило попит на вугілля, залізо та різні природні ресурси, багато з яких можна було знайти тільки на Півночі або на Далекому Сході СРСР. Також ці ресурси видобували селяни, обезземелені колективізацією.

«Надзвичайні заходи», колективізація та прискорена індустріалізація стануть тими кампаніями, котрі асоціюватимуть зі Сталіним. «Великий поворот» або «великий перелом», як назвуть це згодом, став поверненням до принципів «воєнного комунізму» й насправді «другою революцією». Нові кампанії кардинально суперечили ідеям і гаслам, які Сталін та інші обстоювали протягом останніх років. Головні партійні конкуренти Сталіна були запеклими противниками колективізації, тому лідер СРСР доклав багато зусиль, щоб здобути над ними перемогу. Зрештою Сталін особисто перепише накази про колективізацію таким чином, щоб її виконали якнайшвидше й у найрадикальніший спосіб.[304]

Напередодні приїзду Сталіна сибірське ДПУ усвідомлювало, що успіх поїздки вождя залежить і від них. Вони облишили формальності в дотриманні закону й замість того, щоб чекати, коли селяни самі здаватимуть зерно (як це робили раніше), надіслали власних співробітників на село. Ті організували обшуки, арешти та забирали зерно саме так, як це робили в часи Громадянської війни. «Товариш Сталін дав нам наше гасло: “Натисни, побий, видави”», — проголосив один місцевий хлібозаготівельник.[305] Результати не забарилися. Ще до того, як повернутися до Москви, Сталін надіслав телеграму своїм колегам, проголосивши успіх: «Ми вітаємо ЦК з 80 мільйонами пудів [1,31 мільйона тонн зерна] в січні. Це велика перемога для партії». Лютий, за його переконанням, для Сибіру мав стати «дуже важливим місяцем у боротьбі за зерно».[306]

Натхнений такими зрушеннями, Сталін обстоював вірність колективізації на двох бурхливих зібраннях ЦК навесні та влітку 1928 року. У своїх тогочасних промовах він дав зрозуміти, що наполягає на різкій зміні політики ще й тому, що їй чинять опір його серйозні партійні противники (котрі ще залишилися), особливо Бухарін, якого відтепер оголосили «правим опортуністом». Окрім наслідків, до яких призвела колективізація в сільській місцевості, вона стала і тією ідеологічною зброєю, за допомогою якої Сталін виборов своє місце беззаперечного лідера партії. Зрештою, його політика надасть йому владу та легітимність всередині партії. А його противники відречуться від своїх поглядів.[307]

Однак також можна стверджувати, що навесні й влітку 1928 року Сталін використав внутрішньопартійний конфлікт, щоб ідеологічно виправдати необхідність колективізації. На липневому пленумі ЦК він заявив, що експлуатація селян — це необхідна умова для проведення індустріалізації в СРСР: «Ви знаєте, що Англія сотні років збирала соки з усіх колоній, з усіх частин світу й таким чином примножувала вкладення в свою промисловість». СРСР не міг піти тим самим шляхом, стверджував Сталін, як не міг і скористатися іноземними позиками. Єдиним виходом була по суті «колонізація» своїх власних селян: вичавити з них усе та інвестувати це «внутрішнє накопичення» в радянську промисловість. Для підтримки такої розбудови селяни мали заплатити «данину», завдяки якій Радянський Союз отримав би можливість «і надалі нарощувати темпи розвитку промисловості»:

Справа ця, що