Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

ще про базу в Гуті Старій. Навколо цього села навесні 1943 року постала самооборона в кількох польських населених пунктах на Заслуччі. В липні радянські партизани вбили командира бази поручника Осецького, змушуючи самооборону перетворитися на радянський загін ім. Фелікса Дзержинського. 15 серпня 1943 року оборону бази зміцнило прибуття підрозділу АК під командуванням капітана Владислава Коханського «Бомби». На середину листопада 1943 року «Дубовий» запланував значну операцію проти бази в Гуті Старій. Коли упівці атакували її 16 листопада, то натрапили на сильний опір польської самооборони, а всі їхні спроби здобути село, зазнали невдачі під кулеметним вогнем. До бою включився також загін радянських партизанів під командуванням Котлярева — тоді УПА почала відступ. То був один із найбільших польських успіхів у протистоянні з УПА. Поляки втратили усього кілька людей, натомість на українському боці було аж 54 загиблих і понад 40 поранених. Додаймо, що відступаючі упівці в помсту убили в Більчаківській колонії п’ятнадцять поляків.

Після бою капітан Коханський повівся дуже шляхетно, наказавши перев’язати одинадцять поранених упівців, а відтак відправив їх на возах до села Губкова понад Случем, мешканці якого співпрацювали з бандерівцями. За словами Вінцентія Романовського, «то був єдиний відомий випадок вияву поваги бандерівців до доброї волі поляків: колона безперешкодно повернулася на базу»[123].

Подібні бази самооборони постали і з великою рішучістю відбивали атаки українських партизанів, зокрема в Берестечку, Рибчій, Рожищах, Ружині, Трускотах, Острозі, Рафалівці та інших місцях. Результати їхньої діяльності командувач АК генерал Тадеуш Коморовський оцінив таким чином: «Здійснювана інтенсивна акція самооборони дала [...] позитивні результати. Ворожа діяльність українських банд, а передусім підрозділів УПА, дещо принишкла. Завдяки енергійним та організованим діям населення та акції самооборони — не було допущено до знищення польського елементу в Окрузі Волинь, створюючи завдяки цьому підстави для виконання засадничих бойових завдань Округи»[124].

Партизанські загони AK, які підтримували боротьбу підрозділів самооборони, часто вдавалися до наступальних дій. У районі Купичів-Засмики підрозділ під командуванням поручника Владислава Чермінського «Яструба» атакував 31 серпня Грушівку, забивши близько двадцяти українців, власні втрати поляків становили одну особу. Коли у вересні упівці вбили у селі Рівному Любомльського повіту близько тридцяти поляків, підрозділ поручника Казімежа Філіповича «Корда» спалив у помсту українську частину села. 7 вересня в колонії Бовтуни той самий підрозділ переміг сотню «Ворона». Були вбиті сімнадцять українців, у тому числі командир сотні. Врешті, 5 жовтня об’єднані підрозділи «Корда» та «Яструба» спалили села Полапи та Сокіл. Були й інші атаки на українські села, здійснені в той час цими ж підрозділами: нападів зазнали Опалин, Лисняки, Осічник і Висоцьк.

Поляки також чинили багато окремих страт українців, яких підозрювали у сприянні націоналістам, причому до таких дій АК вдавалася й у містах. Як повідомляє офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК майор Вацлав Копісто, в Луцьку «вироки виконано щодо: шефа української поліції Редька [...] адвоката Черевка перед його віллою по вулиці Тринітарській [...] заступника бурмістра Скоробогатова, котрий, попри серйозні поранення, вижив. Від виконання вироку щодо архієрея Полікарпа [Сікорського, православного архієпископа. — Ґ. М.] відмовилися з гуманних міркувань через його старечий вік»[125].

Тут ми торкаємося делікатного питання про ставлення польських підрозділів до українського цивільного населення. Владислав і Єва Семашки у знаній праці на тему волинського геноциду, в якій з великою ретельністю відтворюють втрати польського населення, рішуче стверджують, що помста була чимось рідкісним (у їхній праці фігурують лише 113 убитих за цих обставин українців), а її жертвами «були переважно упівці, тобто учасники нападів на поляків»[126]. На думку дослідників, накази польського командування дозволяли вбивати тільки вояків УПА. Однак у світлі доступних джерел, подану ними кількість українських жертв слід розглядати як безумовно неповну — і самі автори, схоже, це усвідомлювали. Вони згадують, наприклад, що самооборона з Рожищ спалила українське село Звози у відповідь на чинені звідти атаки, проте одразу додають: «Не відомо, чи були якісь жертви серед українців»[127]. Між тим, зі свідчень учасника польської самооборони, ми дізнаємося про дещо інше:

І я, і всі інші, не зважали в той час, хто був перед нами — жінки чи чоловіки. Ми бачили, що з с[ела] Звози, і розстрілювали, не роздумуючи. Ми мстилися. [...] Окрім 26 осіб жінок і чоловіків, яких ми убили під час нападу на с[ело] Звози, нами, нападниками, були спалені близько 60 хат. В цілому в тому селі було пересічно може зо 100 хат. Ми забрали усе господарство й майно з підпалених хат — корів, коней, свиней, збіжжя і т. д. Все це пішло для німецької жандармерії в м. Рожище[128].

У січні 1944 року самооборона з Рожищ спалила наступне село, Тростянку, убивши близько тридцяти українців.

Також, за словами вояка АК Леона Карловича, на Волині прийнято було «від початку правило, що воюємо ми тільки з бандерівцями, озброєними рушницями чи іншими знаряддями злочину [виділення моє — Ґ. М.]»[129]. Ось як він розповідає про реквізиційну операцію в Ловищах:

Запалала одна, друга стодола. Бухнуло полум’я. [...] Завдяки не надто щільній забудові вогонь не перекинувся на все село. [...] Бандам націоналістів і убивць «завдячують» [...] мирні мешканці Ловищ те, що оце зараз діється. Шкода було людей, які тікали зі злиденним майном до лісу, шкода невинних дітей, що мерзли на дворі, проте оту жорстку реальність створили не поляки. А скільки ж із-поміж тих, хто реквізували в цю мить свиней, нещодавно втратили все[130].

В іншій своїй книжці Карлович описує страту, і цей опис засвідчує, що не завжди вбивали тільки озброєних людей:

Коли ми наближалися до українських сіл, то нам було суворо заборонено розмовляти польською мовою. Ми вдавали їхній підрозділ. [...] Одного разу, коли ми проходили повз населене українцями село [...] підійшов до нас український підліток років п’ятнадцяти, і почав наполегливо просити, щоб ми взяли його з собою. Він хоче вступити до УПА. [...] Поручник «Яструб» [...] поглянув з ненавистю на підлітка, і коли [...] хлопчина не перестав вимагати зброю, поговорив хутко з іншими офіцерами, а відтак кивнув «Штахеті» і, мабуть, «Крукові» [...] котрі схопили невдаху-різуна за комір і штовхнули вперед.

— Ходи! Отримаєш те, що заслужив! — гукнув хтось із них.

Я відвів погляд, побачивши жах, який застиг на обличчі українського хлопця. [...] Його відвели в глибокі лози. Незабаром мені здавалося, що пролунало щось таке, наче плескання в долоні. [...] В будь-якому разі ті,