Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

хто його відпровадили, невдовзі повернулися, коли ми вже були на марші, але без добровольця. Він не пішов з нами «різати ляхів»[131].

Надзвичайно цінну інформацію в цьому відношенні подають спогади іншого вояка АК Ольґерда Ковальського, в яких читаємо:

Відплату ми мали здійснити на селі Клюську, де слід було розстріляти всіх зустрічних чоловіків у віці від 16 до 60 років. Сам факт помсти терором за терор здавався мені цілком виправданим і доцільним [...]. У порівнянні з тваринною жорстокістю українських націоналістів і нещадністю репресій, чинених німцями, плановані санкції, хоча й драконівські, були нами підтримані, а зрештою, ніхто не питав про нашу думку[132].

У самому селі Клюську, щоправда, не було виконано жодних страт, оскільки його мешканці втекли, але зі спогадів Ковальського виразно випливає, що той наказ залишався в силі до самого кінця бойових дій. Проте деякі солдати його ігнорували, про що свідчить опис атаки аківців на село Ставки в березні 1944 року: «Коли нас обстріляли з того села, я одним із перших підійшов до найближчої хати [...] закликав мешканців покинути приміщення. Вийшли дві жінки. Я втішився, що не чоловіки [...]. Зненацька до «моїх» жінок підбіг «J» і впритул повбивав їх пострілами в голову. Я відчував себе співвинним у цій марній смерті»[133]. Інформацію Ковальського опосередковано підтверджує Вінцентій Романовський (також вояк АК), котрий визнає, що «не щадили й чоловіків, схоплених без зброї». Він також заявляє: «На різанину, розбій та грабежі [ми] відповідали збройною відплатою, вбивствами, реквізиціями, грабунками. Вбивство вважали чеснотою. Юнаки, які втратили всю свою сім’ю, насічками на прикладах гвинтівок реєстрували своїх жертв. Людська справедливість опускалася до межі тваринної помсти. Під впливом всезагальної пожежі навколо тільки офіцери не втрачали гідності»[134]. Ще неабияким свідченням є один зі звітів Казімежа Банаха. Ми можемо довідатися з нього про спалення українських сіл Кличковичі та Туровичі та про вбивства випадкових українців.

Польські історики, які пишуть у цьому контексті про гуманні методи ведення бойових дій і категоричну заборону помсти цивільному населенню, покликаються на наказ командувача Округи полковника «Любоня». У ньому йдеться:

Доручаю вести боротьбу з українськими групами з усією нещадністю і суворістю, а особливо під час акцій відплати за вирізування цілих польських сімей. Для убивць жінок і дітей немає милосердя та поблажливості. [...] Ми не мстимося у боротьбі вбивствами українських жінок і дітей. Найбільш категорично повторюю розпорядження та накази, віддані усно під час нарад інспекторам і командирам партизанських підрозділів, щоб вони не допускали в бою або після його завершення кривдження української жінки та дитини [виділення моє — Ґ. М.]. З усією суворістю будуть притягнуті до відповідальності командири і солдати, які наважилися б на такі негідні діяння. Встановлюючи ці правила боротьби, керуюся не лише гуманними міркуваннями, а й найвищим благом підтримання бойового духу наших підрозділів, нашого вояка[135].

У процитованому наказі, як легко зауважити, немає й слова про гуманне ставлення до неозброєних чоловіків. У ньому лунає заклик лише (чи, може, враховуючи масштаби злочинів УПА, радше — аж) залишити в спокої жінок і дітей. Це свідчить про правдивість слів Ковальського, коли той згадує накази — принаймні в деяких підрозділах — про вбивство чоловіків. Інша річ, що коли так воно насправді й було, то польське керівництво постало тоді перед дилемою, яку годі було безпомилково розв’язати. Польське населення зазнало жорстокого терору, і прагнення помсти мусило здаватися багатьом нормальним і очевидним. Після жахливих злочинів, свідками яких були вояки, обмеження їхнього прагнення помститися лише особам, які потенційно користуються зброєю, могло здаватися з психологічної точки зору єдино можливим прийнятним шляхом. Ці накази, мабуть, також були з розумінням сприйняті вояками. Траплялися, щоправда, поодинокі вбивства жінок, але теж слід підкреслити, — іноді відпускали чоловіків, яких визнавали нешкідливими для партизанів, або, принаймні, не обтяженими провиною за злочини, вчинені проти польського населення.

Окремою проблемою залишаються реквізиції в українських селах, повсюдно акцептовані поляками. Їх просто вважали поверненням майна, раніше пограбованого в польського населення. Напад на Солотвин, метою якого була реквізиція, а отже, здобуття спорядження, описав Роман Кухарський:

Одна за одною спалахують від куль стріхи халуп і стодол, і за чверть години горить уже все село. Цивільному населенню ми дозволяємо покинути село, а схоплених зі зброєю в руках розстрілює карна чота. Ми ловимо коней, організовуємо запряги, навантажуємо на них уже забитих свиней, корів і знайдені в коморах запаси борошна, круп, солі та іншого продовольства, необхідного на нашій кухні. «Хто сильніший, той не голодний». А й справді...[136]

А Ольґерд Ковальський так описав реквізицію початку січня 1944 року:

Конфісковано все. Солдати постріляли в хлівах свиней і повитягували їх на дорогу. Спеціальні робочі (цивільні) бригади вантажили їх на вози. Зрештою, вантажили все, збіжжя, борошно, сіль, кашу, що під руку потрапило. За обозом гнали стада корів. Мене вражала «офіційна» та приватна жадібність. Підсвідомо я відчував, що щось тут не гаразд. [...] Запущена спіраль кривд розкручувалася й далі[137].

Червоні партизани

Досвід війни 1812 року з Наполеоном Бонапартом, а також громадянської війни в Росії 1917–1921 років, продемонстрував комуністам, що партизанські дії є ефективною формою боротьби. Тому одразу ж після нападу Німеччини на СРСР вони заходилися організовувати на теренах, окупованих Вермахтом, партизанські групи. У травні 1942 року був створений Центральний штаб партизанського руху (далі — ЦШПР), якому підпорядковані партизанські штаби окремих республік. Штаб очолив Пантелеймон Пономаренко, Перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) Білорусії. Йому, зокрема, був підпорядкований Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом НКВС Тимофієм Строкачем. Варто відзначити, що ЦШПР і його штабам не підпорядковувалися розвідувальні групи військової розвідки та підрозділи НКВС, що виконували спеціальні завдання.

На Волині та в Східній Галичині умови діяльності для радянських партизан були особливо складними. Занадто свіжою залишалася в пам’яті людей окупація 1939–1941 років, щоб комуністи могли здобути в суспільстві значну підтримку. Одним із перших радянських партизанських загонів на Волині стала скинута 20 червня 1942 року в рівненських лісах група НКВС полковника Дмитра Медведєва. Вона підпорядковувалася безпосередньо напряму московському центрові. Окрім організації розвідувальної мережі, група влаштувала чимало замахів на німецьких бонз. Безпосереднім виконавцем їх був Микола Кузнєцов, котрий вдавав німецького офіцера (загинув у 1944 році в сутичці з УПА).

На межі 1942 і 1943 років на Волині з’явилися численні радянські