Читати книгу - "Карпатське танго"

інтерес до життя: на коротеньких лапках перекочується до зерняток і починає поквапом запихати їх за щоки. Вони роздуваються й стають більшими за черевце, перетворюючи очі на вузькі щілинки. Хом’ячки – це таки неймовірно кумедні створіння. Ще й невибагливі в догляді.

– Буде з ким поговорити на самоті тобі чи мені, коли інший на нічному чергуванні. Ти, Ізабель, будеш на ньому відточувати свої ніжні, пестливі рухи. А потім, коли я повертатимуся, даруватимеш їх мені…

– Я, а інколи й ти… А він не залишиться без шубки, коли ми його вдвох так вигладжуватимемо? – сміється Ізабель. – Коханий мій Андрі… Він такий гарний… Як добре, що ти додумався до такого… А що, ти сумував за мною? – горнеться до мене дружина.

– Дуже… – щиро зізнаюся й цілую її.

– А ти мені навіть снився, – кокетливо сміється й заглядає у вічі.

– Так, так… Це моя душа так тягнулася до тебе, що прийшла у твій сон. Я так скучив за тобою…

Ізабель лише сміється, закинувши голову. «Хоч би ти думала, що це дійсно був сон», – пробігає думка й швидко розчиняється в тумані пристрасті…

– Є хто вдома? – Обережний стук у двері перериває нашу сімейну ідилію й зриває мене з ліжка: за дверима стоїть незнайома жіночка. – Перепрошую… Я тут учора праску на ремонт віддавала, казали ввечері підійти.

– Так, пані, я чув таке. Вам туди, – киваю на більший будинок господарів.

Жінка довго стукає й гукає, та чомусь ніхто не виходить.

– Пані Галя, напевно, пішла до магазину, – поспішаю я на допомогу. Іду до великого будинка. – Господарі, тут за праскою прийшли!

У відповідь шарудіння й звуки падаючих речей.

– Вам треба трошки почекати, – звертаюся до відвідувачки. Та за хвильку хтось дуже нерішуче відкриває двері зсередини. У вузьку щілину юнак пропихає праску, а другою рукою прикриває своє обличчя й боязко промовляє:

– В-візьміть. Тен там… перегорів. З-замінив, – і швидко закриває двері.

Жінка здивована, я теж. Вона кілька разів переводить очі з праски на двері. Урешті дістає з гаманця два карбованці й просить передати їх за ремонт.

Тінь прикрого розчарування змінює звичну улесливу маску на обличчі моєї господині, коли передаю їй гроші.

– Бідна моя дитина… Саша так не любить показуватися комусь на очі. Люди ж такі недобрі є… – похитує головою пані Галя й свердлить мене поглядом спідлоба, шукаючи співчуття.

Розумію, що автоматично я став одним із когорти «недобрих». Господиня ж скрушно продовжує:

– Що то вже в школі над ним насміхалися через його хворобу… Дітиська ж є жорстокіші за дорослих! Що прийде зі школи – плач і сльози щодня. Мусила його щораз забирати й школи міняти. Я його дуже жалію, не те що чоловік… Ледве вісім клясів закінчив. Добре, що якось навчився побутову техніку ремонтувати. Золоті руки хлопець має. А! – Махає рукою й з гіркотою в погляді замовкає.

– А лікарі що кажуть? – заходжу здалеку, намагаючись дізнатися діагноз Саші.

– Перепрошую, Андрію, та ви є ще замолодий лікар… Може, як будете такий, як оті, що в комісіях засідають і тільки грошей хочуть, то таже будете говорити: «Йому ніц не є! То не хвороба! Він добре бачить!» А яке, яке він добре бачить?! Дитина вивчила ті ваші таблички з буквами вже напам’ять, тільки всього! Виписали йому окуляри – і що йому з них?

Жінка ковзає поглядом по вікнах будинку, помічає силует сина, що прислухається до розмови, і продовжує зі ще більшою енергією:

– То якби їхні діти з такою бідою народилися, то я б на них подивилася… Правда, то не дівчина, для якої краса важливіша, але як йому між люди з таким іти?.. То мій хрест, мушу його нести. Я для сина все зроблю, – поправляє пасмо вічно засмальцьованого волосся пані Галя і йде в будинок.

Намагаюся зліпити у своїй голові щось цілісне, медичне й логічне з почутого та побаченого. Мозок загрожує вибухнути від перенапруження. Заспокоююся думкою: «Ще чогось не знаю. Треба ще поспостерігати». Діагноз Саші для мене цікавий як для лікаря. Не можна чогось не знати – тоді ти не фахівець. А я хочу бути не просто стоматологом, а й лікарем у широкому сенсі. Ні Парацельс, ні Авіценна не були терапевтами, окулістами чи гінекологами, вони були просто Лікарями. Вони поклали до ніг людства безцінний багаж знань не про якісь окремі органи чи поодинокі хвороби. Це сьогодні стражденні люди смикають мене за рукав халата, коли проходжу повз реєстратуру.

– Пане дохтор… А до якого мені лікаря йти, як у мене всі суглоби викручує?..

І я не маю що порадити… Не тому, що не знаю, а якраз навпаки – тому, що задосить знаю. Що їм – до ревматолога… Або до ендокринолога: порушення в роботі щитоподібної залози теж спричиняє набрякання, скутість і болі суглобів. А чи до кардіолога. А взагалі-то найкраще розпочати ходіння з терапевта. І якщо знайдеться в цьому ланцюжку фахівців хоч один надто самовпевнений медик, ще й колишній студент-трієчник, то таємниця болю в суглобах буде помилково потрактована й пролікована за схемою «одне лікує – інше руйнує». Хвороб є сотні тисяч, а кількість їхніх комбінацій годі й полічити. Закони хвороб не вписуються в графіки й формули, як у фізиці, математиці чи хімії. Їх не можна описати якимись моделями. У законах хвороб стільки ж винятків, скільки й правил, а винятки такі значні, що мають власні правила. Інфаркт може скидатися на пневмонію, апендицит – на грип, грип – на апендицит, гастрит – на інфаркт, а інфаркт – відгукуватися блювотою й болями, як гастрит. Усі ці болячки можуть мати стерту або «німу» клінічну картину. Медицина – це галузь знань, у якій закономірності діагнозів нагло зіштовхуються з нетиповими симптомами, а перебіг хвороби непередбачуваний. У медичного діагнозу ніколи не буває стовідсоткової гарантії точності. Ні-ко-ли… І на це не впливають ні вік, ні знання, ні поважний титул лікаря.

Від людини в трішки пом’ятому білому халаті не залежить несподівана комбінація кількох хвороб. Не залежить цікава медична спадковість. Ризики ускладнень… Лікування пацієнта – це проходження лікаря разом із хворим тоненькою мотузкою, натягнутою над прірвою – між берегами Хвороба й Здоров’я. Звідти, з туману Випадку, простягає свої кістляві руки Смерть. Вона терпляче очікує, коли ти випишеш не ті ліки, чи знехтуєш якимсь аналізом, чи банально вирішиш почекати до завтра, бо сьогодні був важкий день… Та під час складних перегонів типового й нетипового, відомого й невідомого, поспіху й очікування, рішучості й невпевненості, закономірності й винятку я