Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

з цим би вони, схоже, могли змиритися.

То де вона зараз? Чому не заступиться за мене перед своїми довбаними друзями?

* * *

Якщо вже людина в якийсь момент свого життя вирішує зайнятися літературою, а тим більше такою безпорадною, як сучасна українська, то це накладає незмивний слід на весь її подальший життєпис. Кожному телепневі, який переконаний, що вервечками слів та стосиками книжок він вимостить собі дорогу до прижиттєвої слави, тіл гарненьких німфеток і неодмінних побутових зручностей, слід спершу розбити морду, потім всадовити за штудіювання біографій тих, хто бодай щось значить для нашої літератури, а вже потім, якщо він не відступиться, дозволити написати перший рядок. Застосування такої методи пропускало би до письменницької спільноти або насправді незламних дебілів, або тих, хто без жартів готовий душу й тіло положити на вівтар словесності. Такі собі елітні частини, десантники від літератури, кіборги слова, таємний лицарський орден, до якого випадкових впускають лише за дивного збігу обставин, програмної помилки. Але швидко виявляють і копняками викидають зі своєї, кажучи метафорично, цитаделі.

Український письменник перебуває у стані перманентного дослідження ворожої йому дійсності. Дійсність ця до нього не відчуває нічого, крім роздратування, хоча і розуміє, що такий уже склався порядок речей, такий він, old world order, так було за діда-прадіда, і миритися із цим треба. Сучасна українська література досліджує дійсність упосліджену, понівечену і більше схожа на втомленого санітара, пожиттєво приставленого до божевільного маніяка. Маніяк викидає такі фортелі, що санітарові часом волосся ворушиться на голові від власної безпорадності та того, що саме він і ніхто інший змушений вести щоденник хвороби та фіксувати те, що відбувається з його підопічним. Санітар прив’язаний до хворого покликанням і обов’язком, який він сам на себе звалив, обираючи професію, і лише потім зрозумів, наскільки це все нестерпно. У певний момент санітар знає про маніяка стільки, що йому вже просто немає чого писати у свій «бортовий журнал». Разом із тим, маніяк знає про санітара аж ніяк не менше. І тут уже незрозуміло, хто слабший і хто має боятися більше.

А чого найбільше боїшся ти? Того, що одного разу твій підопічний уночі украде твій кишеньковий ніж та ним чиргоне твою горлянку, правда ж?

* * *

Сашко натрапив на цю компанію абсолютно випадково. Минулої суботи, лише тиждень тому. Була гарна липнева погода, вечір. Сашко йшов уздовж Кальміуса недавно відремонтованою набережною, усміхався зустрічним дівчатам, чіплявся поглядом за деталі міського пейзажу. Аж ось небо майже миттєво почорніло, з-за річки, з боку спальних районів, рвонув потужний вітер, розбиваючись об підйом до площі Леніна. Сашко пришвидшив крок – і дуже доречно. Коли він уже підходив до підземного переходу на набережній, згори впало ціле море. Збігаючи сходами вниз, він лише відчув, як його трошки дістало косою зливою по спині. Смикнув плечима, пострибав на місці. Вимокла футболка неприємно прилипала до тіла. Нагорі, схоже, був справжній потоп, бо невеличкі струмочки проривалися вже і під землю. Разом із Сашком ховалися від дощу ще декілька людей. Він узяв собі розчинної кави у магазинчику в переході. Стояв під стіною, посьорбував, із приємністю помічаючи, як висихає спина.

Раптом згори сходинками прогуркотіла промокла та різношерста орда. Їх було чоловік п’ятнадцять, усі були молоді, до нитки мокрі і, з першого на них погляду зрозуміло, добряче п’яні. Стали неподалік від Сашка і, ґелґочучи, як птахи, про щось говорили, сміялися. Передавали по колу кількалітровий казанок, відсьорбуючи із нього по одному-два ковтки.

– Давай, давай, Юрік! – закричали у натовпі.

Від них відділився один, худий і мокрий, як дворовий пес. Юрік, очевидно.

– Давай, Юрік, давай! – під’юджували його товариші.

Юрік, долаючи алкогольний ступор, збирався з думками. Нарешті стрепенувся, вихопив у когось казанок із питвом, піднявся над ними всіма на кілька сходинок, мовби на сцену. Згори до переходу лилися потоки води, заливали йому кеди. Юрік приклався до казанка, зробивши кілька великих ковтків, потім рукавом витер рот і викрикнув, викидаючи руки перед собою:

– Армагедон!

– Доброго ранку! – відповіли йому друзі п’яним, але напрочуд злагодженим хором.

Їхні сплетені голоси гулко застрибали відлунням по переходу. Сашкові завібрувало в грудях. Несподіваною радістю проштрикнуло йому серце, шаленою енергією, якої він досі ніде не бачив.

– І ми – як приречені роботи! – продовжував далі хор, чіткий та переконливий.

Юрік стояв перед ними, мов диригент, вимахував своїми ручиськами, розповідав цей вірш, але того Юріка за голосом його друзів, що знали цей вірш не гірше за нього, не було чути зовсім. Коли вони закінчили, люди, що ховалися від дощу, вибухнули оплесками. Сашко теж плескав у долоні, поставивши на бордюрчик недопиту каву. Він і справді був у захваті. Це було якось незвично, неймовірно, адреналінисто, чи що. Весела орда пішла знайомитися з товаришами по дощовій неволі. По всьому підземному переході зав’язалися розмови, чути було сміх. До Сашка підійшов низенький білявий хлопчина із інтригуючим казанком у руках. Попросив сигарету. Сашко пригостив його, спитав, тицяючи в руки запальничку:

– Що це ви там п’єте?

– Хочеш? – простягнув йому казанок білявий.

– Ще не знаю. Що це?

– «Танкер».

– Танкер? – перепитав Сашко.

– Так, коктейль «Танкер».

– Щось я не чув про такий.

– Та ми його півгодини тому вигадали, – пояснив білявий. – Спробуй.

– То це ви так за півгодини впилися? – із недовірою перепитав Сашко. – Що ж там, у цьому коктейлі?

– Краще тобі не знати, – випустив дим новий знайомий, – обригаєшся раніше, ніж вип’єш.

– Хм. Ладно.

Сашко подумки перехрестився та, намагаючись не звертати уваги на те, як цей «Танкер» пахне, зробив два ковтки. Світ не зупинився, Сашко не вмер. Щоправда, від смаку «Танкеру» зробилося в роті якось дивно. Але Сашко миттєво списав це на те, що він іще не звик до таких благородних напоїв. І дійсно, третій та четвертий ковтки пішли значно краще.

– Ох і смак, – віддихувався він.

– Ти досі хочеш знати, що там? Чи тобі достатньо того, як сильно воно гребе?

– Та все ж цікаво, – відповів Сашко, відчуваючи, що гребе таки добряче.

– Юрік, іди сюди, – покликав білявий зірку підземного переходу.

– Що там? – довгоногий поет майже миттю опинився біля них.

– Ану, розкажи хлопцеві, що ми в «Танкер» намішали!

– А, ну, значить, так, – почав загинати пальці Юрік. – Коньяк і портвейн, вермут, пиво, кава, Фоміч бальзам якийсь мав.

– Мда, – вирвалося у Сашка.

– Та-а-ак, – продовжує Юрік, – ще сосиска, шматок хліба, землі трохи.

– Землі? – перепитав Сашко, відчуваючи, як у нього в шлунку щось починає ворушитися.

– Так, землі. Нашої, рідної, донецької. Нам, місцевим, вона лиш на користь. – Юрік