Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

світі й дякуючи небесам, що дають подорожнім можливість зупинитися в цьому готелі.

Хоча, якщо згадати уважніше, на пам’ять спаде багато інших, не менш важливих і не менш промовистих деталей: її кулькові ручки, які вона постійно забувала в барах та на рецепції, одноразові виделки й ножі, які вона завжди мала при собі, оскільки не довіряла закладам громадського харчування, візитівки різних магазинів та салонів, що їх вона складала в паспорт, а оскільки паспорт теж завжди мала при собі, на випадок поселення до нового готелю, то й візитівки ці постійно траплялися їй на очі. Вона легко знайомилася з перукарями та масажистами, з паркувальниками й таксистами і, виїжджаючи з міста, лишала по собі купу ненадійних приятелів і підозрілих друзів.

Тому що могло залишитися по ній? Як можна переповісти все те, що вона говорила, лежачи на підлозі готельного номера й дивлячись новини англійською мовою? Що з цього всього може потрапити до твоєї історії, якщо ти надумаєш скласти її докупи? Ти ніколи не зможеш переконливо розповісти про твердість її шкіри й легкість її подиху, про тепло її светрів і задимленість її кімнати, у якій цілу ніч горіли сигнальні вогні, скликаючи сторожові дирижаблі, що збилися зі свого маршруту. Ніколи й нізащо не можна передати інтонацій, з якими вона освідчувалася в коханні й розповідала про свій бізнес, ніхто й ніде не відтворить співів, які лунали з її душу. Кожна спроба викласти цю історію логічно й послідовно приречена на невдачу, оскільки ти сам ніколи не міг зрозуміти: де тут логіка, у чому тут послідовність, звідки вона виникла, куди вона потім так безнадійно пропала. Просто маєш справу з цими торгівельними складами, зі списками та каталогами, із щедрим наповненням власної пам’яті, з її невичерпністю й невимовністю. Минуле підштовхує до оповідання історій, до писання віршів, за допомогою яких ти намагаєшся систематизувати забуте й відновити незрозуміле. Поети подібні до працівників канцелярій, вони ведуть облік усіх світових катастроф та особистих звитяг, вони складають реєстри смертей і воскресінь, усією своєю щоденною діяльністю безтурботно прискорюючи кінець світу. І апостоли, які відповідають за всі книги, написані в цій країні, повертаються з нічної зміни, заходять до поетів у їхні контори, аби відмітитися й піти додому, до наступних пригод, до наступної робочої зміни.

Поети можуть хіба що фіксувати, оскільки чим вони можуть зарадити всьому почутому? Вони виловлюють із чужих оповідей найбільш важливу інформацію, відновлюють за уривками й шматками біографій усю послідовність подій, усі причини, що примушували мешканців цього міста будувати барикади й переходити на бік урядових військ. Прописуючи свої рядки, вибудовуючи літери, поети насправді намагаються хоча би якось зарадити тому хаосу значень та натяків, із яких складається минуле, намагаються зачепитись бодай за якісь свідчення, за якими можна буде скласти повну картину того, що передувало відлигам, повеням і затемненням сонця.

+

Апостоли і розбійники, котрі з’являються з минулого, котрі виходять із темряви, ніби з гущавини опівнічного парку — вони дихають одним із тобою повітрям, вони орієнтуються на вогні, що світять тобі з мороку, і тому не можна відганяти їх від себе, не можна ігнорувати їхні застереження та прохання про допомогу. Страчені найманці й військові комісари, циркові атлети й підступні коханки, підпільники, вигнанці та серійні вбивці, чиї імена вичитуєш із підручників історії — вони нікуди не зникали з обжитого міського простору, вони завжди лишалися поруч, як складова однієї безперервної череди зречень і надбань, як частина спільного багатоголосся, яке можна почути в коридорах університету чи переходах залізничного вокзалу. Вони не залишали це місто, знаючи, що втрата їхніх біографій може виявитися фатальною. Оскільки на чому можна буде вчитися, коли їх не стане, на чиїх помилках, на чиїх перемогах? Нам дісталася ця громіздка коштовна спадщина — їхні капелюхи та зброя, черевики та уніформа, ранці, біноклі та бортові журнали, їхні атестати й партійні посвідчення, золоті прикраси й срібні кулі, зжовклі газетні вирізки й чіткі відбитки їхніх пальців на конвертах у поштових скриньках. Я б ніколи не зважився говорити про них як про тих, кого немає, усі вони й далі займають у моєму житті багато місця, можливо, навіть вони займають найкращі місця, навіть не думаючи комусь ними поступатись. Герої і провокатори, божевільні та генії, діти, підлітки й постарілі зомбі з противним характером, чоловіки, яких я поважав, і жінки, від яких я божеволів, письменники, які вбивали в мені любов до літератури, і актори, які гримувались від старості й сорому. Нам усім лишаються наші валізи з улюбленими речами, з нерозібраними паперами та апостольськими посланнями. І ми тримаємо їх, ці валізи, торби та дипломати, де-небудь на дні шафи з одягом, знаючи, що доки все знаходиться в наших руках, доти є ймовірність згодом у всьому розібратись, дати всьому раду, розкласти все за своїми місцями. Ні від чого не відмовляючись і нікого не зраджуючи.

Це як із мешканцями готелів — зранку вони прокидаються у своїх кімнатах, маючи все при собі, усі свої речі й документи. Підходять до вікна, спостерігають за рухом сонця, за маневрами птахів, помічають жінку, котра пробігає внизу, легко й нечутно, ніби тікаючи від власної тіні.

3

Про жінок він говорив різне, жінки, — стверджував, — забезпечують зміну сезонів. Усе так і відбувається: ти думаєш, зима — це коли випадає сніг. Нічого подібного — насправді це вона прокидається десь по обіді й, не вилазячи з ліжка, починає плакатися, мовляв, кінець грудня, а жодного снігу, і птахи в парку зливаються з чорним ґрунтом, відкритим, наче рана. І говорить так, ніби це ти винен, що немає снігу, ніби це ти вранці, доки вона спить, вибираєшся на темні вулиці й згрібаєш сніг, що випав за ніч, до підвалів, люків водогону й торб випадкових перехожих. І вона, зрештою, вилазить із-під ковдр, і натягує на себе чоловічі светри, і довго гріє руки під гарячою водою, нишпорить кімнатами, відшуковуючи все, що вчора так послідовно губила й розкладала — телефон і записник, ключі, комп’ютер і візитівки, кладе всі речі на свої місця, так що вони, ці речі, безнадійно губляться. А вже потому