Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

шовіністичних сил. За цих обставин влада згортала процеси зміцнення демократії, свобод, прав людини, відмовлялася від формування засад громадянського суспільства, тобто структур, які не залежать від держави і здатні змусити її дотримуватися хоча б власних правил гри. Загальна втома і посилення апатії населення дозволили владі досягати своїх цілей, не зважаючи на громадську думку. Ще не виникало потреби застосовувати політичні репресії, але невдовзі влада могла вдатися до силових методів придушення опозиції. Тодішня російська еліта, яку до влади принесла демократична хвиля під демократичними гаслами, сприймалася багатьма як демократична влада[292]. Однак за фасадом демократизму дедалі чіткіше проглядався авторитаризм Бориса Єльцина, який звів до мінімального рівня вплив парламентаризму в Росії. У його арсеналі утвердилися методи безжального розв’язування внутрішніх проблем (Чечня, розстріл із танків Верховної Ради Росії), імперіалістичні великодержавні зазіхання на сусідні території й плекання в народі так званого російського месіанізму тощо. Тому в риториці російських політиків звичними ставали висловлювання про відновлення Росією колишніх імперських кордонів.

Для України сусідство з непередбачуваною Росією виявилося справжнім випробуванням. Небезпека посилювалася ще й тим, що відновлена Українська держава опинилася в «смузі держав, які стоять між демократичною Західною Європою та Російською імперією з її невмирущим загарбницьким мисленням і синдромом великодержавності»[293]. Як показали подальші історичні події, В’ячеслав Чорновіл небезпідставно переймався ймовірною загрозою зі сходу. Пророчими виявилися його висловлювання у 1997 році: «…Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу»[294]. В’ячеслав Чорновіл уже на початку 1990-х років заявляв про загрозу існуванню Української держави, яка йде від Росії, що взяла курс на відновлення імперії. У 1993 році він виголосив: «Україна в смертельній небезпеці»[295].

Несприйняття незалежного від Росії поступу України проявилося одразу ж після проголошення відновлення Української держави в уже згадуваних висловлюваннях російських демократичних лідерів. Страх втратити Україну, яка для колишньої метрополії була значним резервуаром матеріальних благ і людського потенціалу, мабуть, підштовхував російський політикум до недружніх випадів проти України. Ті, хто плекав імперські амбіції, розуміли, що без України Росія не зможе відродити повноцінну імперію на зразок колишньої, оскільки разом із іншим втрачала розтиражовані міфи про свою велич і тисячолітні традиції. Не випадково впродовж існування Російської імперії і Радянського Союзу загрози виступів на території України боялися більше, ніж будь-де. Тут репресії були особливо масштабними й нещадними.

Під час підготовки до референдуму 1991 року щодо підтримки громадянами незалежності України з Росії направлялися «десанти» агітаторів, завданням яких було поширювати антиукраїнські шовіністичні гасла, підігрівати місцевий сепаратизм. Зокрема, лунали ідеї створення Донецько-Криворізької республіки, приєднання Криму до Росії, створення окремої кримської держави. У подальшому російські козацькі формування вільно роз’їжджали територіями Криму та Східної України, відкрито агітували за «единую и неделимую», сприяли створенню своїх місцевих осередків. Наприклад, на Луганщині місцеві козацькі формування присягали на вірність Росії, а в Донецьку навіть утворили окрему так звану «станицу Донецкую, Таганрогского округа, донецкого казачества»[296]. Територією України гастролювали російські емісари, які здійснювали антиукраїнську агітацію. З різноманітними акціями, спрямованими проти української державності, та з метою підриву її суверенітету й територіальної цілісності Україну відвідували відомі російські політики.

Російські державні посадовці, виявляючи у такий спосіб зневагу до української державності, заздалегідь не узгоджували з українською стороною свої візити до України. Тим самим вони демонстративно ігнорували встановлені міжнародні норми та дипломатичний етикет. Так, віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой через свою секретарку, а потім сам зателефонував до Президента України і голови уряду, повідомивши, що без будь-якого погодження приїде подивитися, як готують матросам Чорноморського флоту макарони по-флотськи. Без попередження приїжджали в Україну російські прем’єр-міністри й парламентські делегації.

Питання перегляду кордонів і зазіхання на територіальну цілісність України з боку російських посадовців і політиків неодноразово порушувалися впродовж 1990-х років. Першу заяву про ймовірність територіальних претензій до новостворених держав президента Бориса Єльцина оприлюднив його прес-секретар Павло Вощанов через три доби після проголошення Акту про незалежність України. Його підтримав тодішній мер Москви Гаврило Попов, який в ефірі центрального телебачення поставив під сумнів суверенітет України, натякаючи на Крим і Одеську область. У липні 1992 року Верховна Рада Російської Федерації висловила претензії на Крим, а в липні 1993 року, порушивши всі міжнародні норми, депутати російського парламенту ухвалили рішення про надання українському місту Севастополю статусу міста Російської Федерації.

Під тиском Ради Безпеки ООН, яка засудила неправове рішення Верховної Ради Російської Федерації, міністр закордонних справ Російської Федерації Андрій Козирєв вибачився перед Україною, а президент Борис Єльцин визнав ухвалу парламенту помилкою. Однак російський парламент все ж не скасував ухвалу про «російський статус» Севастополя[297]. 23 березня 1996 року Державна Дума Російської Федерації ухвалила постанову про скасування Біловезьких угод, згідно з якими формально припинив існувати СРСР, тим самим начебто створила юридичні передумови для відновлення Радянського Союзу. Якогось значення для України це рішення нижньої палати російського парламенту не мало, проте було черговим недружнім випадом, актом політичного тиску та фактором геополітичної дестабілізації.

Державна Дума Російської Федерації вчергове вдалася до антиукраїнських випадів у жовтні 1996 року, ухваливши закон про припинення поділу Чорноморського флоту між Україною і Росією, в якому прозвучали територіальні претензії до України. Після цього депутати Держдуми ініціювали новий розгляд питання про «російський статус» міста Севастополя. В результаті 24 жовтня 1996 року Державна Дума Російської Федерації ухвалила звернення до Верховної Ради України, в якому російські депутати, не вдовольнившись претензіями на Чорноморський флот і Севастополь, заявили про історичне право Росії на всю Автономну Республіку Крим.

Ухвали російських парламентарів викликали обурення в українському суспільстві. У стінах Верховної Ради України з ініціативи очолюваної В’ячеславом Чорноволом фракції Народного Руху України та депутатської групи «Реформи» запропонували внести зміни до Конституції України, які б виключали можливість перебування іноземних військ на території України, та ухвалити рішення про негайне виведення російського флоту за межі Української держави[298]. Законодавчі ініціативи українських депутатів про термінове виведення підпорядкованих Росії частин Чорноморського флоту мали певний вплив, і антиукраїнські виступи в Держдумі на деякий час припинилися, а з порядку денного зняли питання щодо Севастополя.

В’ячеслав Чорновіл категорично не сприймав політики висунення територіальних претензій сусіднім державам як методу вдоволення національних інтересів. Він чітко усвідомлював, що це веде до збурення і дестабілізації міжнародної ситуації, підриває принципи світоустрою. «Взаємними територіальними претензіями, перекроюванням карти Європи, – наголошував Чорновіл, – можна заварити таку криваву кашу, за яку не розплатишся довгі роки»[299]. В’ячеслав Чорновіл апріорі відкидав ідею висунення Україною територіальних претензій сусіднім країнам, разом з тим зазначав, що Українська держава не допустить, щоб хтось висував претензії їй. Як депутат і лідер однієї з найбільших українських політичних партій, він шукав способів протидії агресивним