Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

заявам і діям російського державного керівництва, що суперечили підписаним угодам та наданим гарантіям.

Східний сусід не приховував небажання налагоджувати рівноправні відносини з Україною. Покращення україно-російських відносин не відбувалося, за лакованим фасадом дружби проглядала гібридна війна Росії проти України. Російська сторона не визнавала морського кордону з Україною, відмовлялася від розподілу континентального шельфу в Керченській протоці та в Азовському морі, ігнорувала права України на Чорноморський флот, який базувався на українській території. З розрахунку частки майна колишнього Радянського Союзу, яка припадала на Україну за справедливого розподілу (а це 16,37 %), Чорноморський флот мав би цілковито перейти у власність України. Натомість Росія отримала у спадок Балтійський, Північний і Тихоокеанський флоти.

На переконання В’ячеслава Чорновола, українському керівництву наприкінці 1991-го – на початку 1992 року необхідно було швидко взяти Чорноморський флот у своє підпорядкування, не чекаючи дій російської влади із його захоплення. Він писав: «Я був на Чорноморському флоті наприкінці 1991 року як кандидат у Президенти України. Мені адмірали, контр- і віце-адмірали в куточку говорили тихенько, що вони згодні. Треба було Касатонова призначати міністром Військово-морських сил України; він, кажуть, хотів цього. Якби не впорався, можна було б згодом звільнити. Просто не спрацювали, не зуміли. У 1992-му, коли Леонід Кравчук зробив несміливу спробу підпорядкувати собі Чорноморський флот, уже було пізно»[300].

Російське керівництво провадило агресивну політику підпорядкування Чорноморського флоту, не зважаючи на будь-які домовленості й угоди. Фактично підконтрольне Росії, а формально – головкому СНД командування Чорноморського флоту розпочало переслідування офіцерів, які присягнули на вірність Україні. Понад 300 молодших офіцерів, які прибули за направленням Міністерства оборони України в 1992 році, не були призначені служити на бойові кораблі, залишились на березі. Найбільш цінне майно флоту й сучасна зброя, включно з новими кораблями, вивозилися на територію Російської Федерації. Актом безпосередньої агресії став штурм із подальшим силовим захопленням морськими піхотинцями військової комендатури Севастополя, особовий склад якої присягнув Україні. Згодом відбувся організований масовий перехід кораблів Чорноморського флоту під російські прапори без узгодження з українською стороною. Останні агресивні дії Росії В’ячеслав Чорновіл назвав логічним завершенням політики, що розпочалася з проголошення територіальної автономії Криму й продовжилася підписанням невигідних угод з Росією в Ялті й Дагомисі, а також порівняв цю політику з «умиротворенням» Німеччини перед Другою світовою війною. Заразом він нагадав про свої неодноразові заклики переглянути україно-російські угоди щодо Чорноморського флоту, які неодноразово порушувалися російською стороною, наголосив на нагальності відмови від цих очевидно невигідних Україні домовленостей. Голова Руху висловив здивування з приводу відмовчування в цій ситуації Верховного Головнокомандувача Леоніда Кравчука, який перекладав обов’язок давати відсіч безпрецедентним діям командування Чорноморського флоту на плечі міністра оборони[301].

В’ячеслав Чорновіл не схвалював також україно-російських угод, у яких поряд із рівним поділом кораблів Чорноморського флоту між Україною і Російською Федерацією йшлося про продаж української частини кораблів Росії як погашення боргів. Критикував ухвалене рішення про спільне російсько-українське командування флотом на п’ятирічний термін. Вважав питання Чорноморського флоту, як і поєднане з ним питання російського втручання з приводу Криму і Севастополя, національною проблемою, приводом для шантажу України з боку Росії. А тому вимагав добиватися на перемовинах з Росією рішення про негайний і остаточний розподіл флоту між двома державами та фіксування в угодах тимчасового перебування російського флоту на українській території. Після підписання чергових домовленостей щодо Чорноморського флоту в Сочі в 1995 році В’ячеслав Чорновіл на засіданні Президії Верховної Ради України порушив питання щодо ухвалення закону про статус іноземних військ на території України. «Ніяких „особливих стосунків“, – наголосив він, – ніякого „стратегічного партнерства“ (узагалі невідомо, що то таке), – ставлення тільки як до іноземної бази, зумовленої в часі, за відповідну платню»[302].

Різко негативно відреагував В’ячеслав Чорновіл на підписання у травні 1997 року Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним угод щодо Чорноморського флоту. Він потрактував їх такими, що підписані з порушенням Конституції України, «не відповідають національним інтересам України, погіршують ситуацію в Криму й Севастополі, закладають механізм безкінечної присутності російських військ на території України, стають перешкодою на шляху інтеграції України в європейські структури»[303]. Турбувала Чорновола утаємниченість переговорного процесу та його результатів, що призвело до укладання нерівноправних та навіть принизливих угод, невідповідних міжнародним стандартам умов оренди військових баз однією країни в іншої.

Маємо право на протест! В. Чорновіл (у центрі). Київ, 1994 р.

За гучними фразами про взаємовигідність угод фактично приховувалася узаконена тривала російська присутність на всьому узбережжі Криму, що й надалі дозволяло дестабілізувати ситуацію в Україні, робити її, по суті, заручницею Росії. Не випадково російська Держдума ратифікувала широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією із застереженням, що він почне діяти тільки після того, як Верховною Радою України будуть ратифіковані угоди щодо Чорноморського флоту. Можна зробити висновок, що Росія не була зацікавлена в самому договорі, а розглядала його як додаток до підписаних одночасно з ним угод щодо Чорноморського флоту, оскільки саме вони надавали можливість російським військам отримати легальний статус в Україні. Кремль був зацікавлений у збереженні у Севастополі свого флоту як потужного важеля силового впливу на Крим і Південь України в цілому, в утриманні геополітичного посідання з впливом у Чорному морі, на Балканах і Закавказзі. Тому Росія не докладала жодних зусиль ні в 1990-х роках, ні пізніше для розбудови бази для цього флоту у своїх акваторіях.

Найбільше заперечень у В’ячеслава Чорновола викликали положення угоди про 20-річний термін оренди Російською Федерацією на території України баз, акваторій та інфраструктур флоту колишнього СРСР з перспективою подовження оренди на наступні п’ять років. Українське керівництво в ході перемовин відмовилося від заявленого спочатку п’яти-семирічного строку оренди бази. В’ячеслав Чорновіл вважав такий тривалий термін оренди (та ще й без узгодженого графіку виводу іноземних військ) нічим іншим, як узаконенням окупації частини української національної території[304]. Його найсильніше стурбувало передання в користування російському флоту більшої частини акваторії та інфраструктури військово-морської бази Севастополя й Севастопольської бухти. Крім того, без належних узгоджень і розмежувань Росія привласнила значні українські території за межами бази. Не було проведено й інвентаризації майна та територій.

В’ячеслав Чорновіл назвав сміхотворною плату Росії за оренду бази, визначену на рівні 97,75 млн доларів США. Встановлену ціну він охарактеризував як наочне свідчення напівколоніального статусу України. Адже якби перемовини були іншими, то й ціна оренди відповідала б світовим розцінкам. За відповідними розрахунками Міністерства фінансів України, орендна плата Росії мала б становити щороку понад 4 млрд доларів США.

Крім того, згідно з підписаними домовленостями Україна погодилася на присутність на своїй території звичайних озброєнь (морська піхота, літаки, артсистеми, броньовані машини тощо), що виходили за межі суто флотських підрозділів. З мовчазної згоди української влади відбулася заміна старих російських військових літаків на здатні