Читати книгу - "Симпатик"

Та впевненість, яку я так добре пам’ятав, променіла з його очей і робила привабливим це аскетичне обличчя з антисептичними губами. — Так приємно знову тебе бачити, старий друже.

Старий друже? Я не так усе пам’ятаю…

Втрутилася Мадам:

— Сон бере в нас інтерв’ю для своєї газети.

— Я редактор, — пояснив він і простягнув мені свою візитівку. — Інтерв’ю вийде в нашому першому номері.

Генерал, розчервонілий від тостів, узяв з полиці пляшку шардоне.

— Це на знак вдячності за всі ваші зусилля з відновлення мистецтва четвертої влади в нашому новому домі, мій юний друже.

Я не міг не згадати цієї миті про тих журналістів, кому ми надали безплатне житло й харчування, хоча й у тюрмі, за те, що вони говорили забагато правди про владу. Ймовірно, Сонні спало на думку те ж саме, бо він спробував відмовитися від пляшки і здався лише після того, як Генерал наполіг. Я увічнив цей процес на величезний «Нікон» Сонні: Генерал і Мадам обступили його, поки він брав у Генерала пляшку, а той не відпускав її горло.

— Тисніть це на першу сторінку, — сказав Генерал замість прощання.

Лишившись самі, ми з Сонні обмінялись коротким змістом своїх життів. Він вирішив після випуску залишитися в Америці, знаючи, що, коли повернеться, цілком ймовірно, отримає безплатний квиток на літак до мирних пляжів і ексклюзивних, лише для обраних гостей, в’язниць на острові Пуло-Кондор, зведених французами з характерним для них смаком. До того, як торік сюди прибули ми, біженці, Сонні працював репортером у газеті округу Орандж, оселившись у містечку, де я ніколи не був, у Вестмінстері, або ж, як вимовляли наші земляки, Вет-мін-тері. Зворушений трагедією біженців, він заснував першу газету нашою рідною мовою, прагнучи зв’язати нас спільними новинами.

— Потеревенимо згодом, друже, — сказав він, схопивши мене за плече. — У мене зараз інша зустріч. Може, вип’ємо якось кави? Моє серце радіє, що я знову бачу тебе.

Я погодився, приголомшений, і дав йому номер свого телефону, перш ніж він пішов через натовп, що ставав усе рідшим. Я пошукав очима огрядного майора, однак він уже зник. Більшість біженців, окрім нього, зіщулилися від пережитого, чи через вищезгадані хвороби міграції, чи через те, що їх оточували американці, такі високі, що вони ніколи не дивилися на новачків зверхньо або ж навіть крізь них. Вони просто дивилися над ними. З Сонні було не так. Його не можна було ігнорувати, але вже з інших причин, не таких, як під час нашого навчання. Я не можу пригадати, щоб він був м’яким чи щедрим тоді, коли грюкав по столу й верещав так, як, певно, галасували в’єтнамські студенти в Парижі у двадцятих і тридцятих роках, ті справжні комунари, що вели нашу революцію. Я теж нині поводився інакше, хоча це можна пояснити примхами моєї пам’яті. Історичні свідчення були винищені, бо ж ті щоденники, що я вів студентом, усі спалив перед поверненням, остерігаючись везти з собою обтяжливі свідчення того, про що я насправді думав.

Через тиждень я снідав з огрядним майором. То була суто земна, повсякденна сцена, з тих, про які любив писати Волт Вітмен, нарис з життя нової Америки за участю гарячої рисової каші та смажених пиріжків у локшинній у Монтерей-парку, повній безсоромно неасимільованих китайців і небагатьох інших різноманітних азійців. Оранжеві пластикові стільниці вкривав шар жиру, чай із хризантем стояв у бляшаному чайнику, готовий до розливання у щербаті чашечки, кольором та текстурою подібні до емалі людських зубів. Я мав помірний апетит, тоді як майор жадібно об’їдався з некерованим ентузіазмом людини, закоханої в їжу. Він одночасно говорив і жував, і час від часу бризки слини чи рису опинялися на моїй щоці, моїх віях чи навіть у моїй мисці, бо ж їв він з такою насолодою, що я не міг не любити і не жаліти цього чоловіка в його невинності.

І ось це — інформатор? Важко повірити. Однак він цілком міг бути достатньо слизьким типом, щоб стати ідеальним шпигуном. Та логічнішим висновком було те, що Генерал сполучив в’єтнамську схильність до змови з американською параноєю, мушу зізнатися — з моєю допомогою. Огрядний майор ніколи не виказував особливої схильності до обману, прихованих маневрів або ж політики. Вдома, в Сайгоні, його обов’язком в Особливій Службі був аналіз переписок китайською мовою та відстежування інтриг у Тьолоні, де Національний фронт визволення розробив підпільну мережу політичної агітації, організації терористів і контрабанди на чорному ринку. Важливіше було те, що він був моїм джерелом найкращої китайської їжі в Тьолоні, починаючи з розкішних місць з неймовірними весільними бенкетами і закінчуючи візками, що гуркотіли неасфальтованими вулицями, чи невловимими жінками, які тягали свої деренчливі вироби на коромислах і розкладалися просто на тротуарах. Так само було в Каліфорнії — він пообіцяв мені найкращу рисову кашу в Лос-Анджелесі, тож саме за шовковистим білосніжним місивом я і відчував до огрядного майора такий жаль. Тепер він працював на заправці у Монтерей-парку, платили йому готівкою, тож він міг податися на державну допомогу. Його дружина працювала швачкою в жахливих умовах і вже стала короткозорою від пильних вдивлянь у купу дешевого шиття.

— Боже, ну вона і балакає, — простогнав майор, схилившись над порожньою мискою і дивлячись на мій нез’їдений пиріжок докірливими очима негодованого собаки. — Вона в усьому звинувачує мене. Чому ми не залишилися вдома? Що ми робимо тут, якщо ми тут бідніші, ніж були раніше? Чому ми завели дітей, яких не можемо прогодувати? Забув сказати вам, капітане, моя дружина завагітніла в таборі. Двійнята! Ви собі уявляєте?

Я привітав його з важким серцем, але радісним голосом. Він радо прийняв запропонований мною пиріжок.

— Принаймні вони — американські громадяни, — сказав він, жуючи свій смаколик. — Шпинат та Броколі. Так їх звати по-американському. Правду сказати, ми навіть не думали давати їм американські імена, поки медсестра нас не спитала. Я запанікував. Звісно ж, їм потрібні американські імена. Перше, що спало мені на думку, — Шпинат. Я завжди реготав з тих мультиків, де моряк Папай їв шпинат і одразу ж ставав дуже сильним. Ніхто не причепиться до дитини, яку звати Шпинат. Щодо Броколі, це вийшло саме собою. Жіночка на телебаченні сказала: «Завжди їжте броколі», я це запам’ятав. Здорова їжа, не те, чим харчуюсь я. Тож і мої двійнята будуть сильні та здорові. Їм це знадобиться. Ця країна не для слабких чи товстих. Мені треба сісти на дієту. Ні, справді! Ви надто добрий. Я цілком усвідомлюю, що я жирний. Єдине,