Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

стадії бластули, зроблена щойно перед імплантацією («У неї твоя клітинна мембрана», – повідомив я Люсі). Однак я твердо вирішив повернути своє життя на попередню траєкторію.

Через шість місяців після діагнозу скан знову був стабільним, і я відновив свої пошуки роботи. За умови, що рак буде під контролем, у мене був шанс прожити ще кілька років. Здавалося, що кар’єра, побудові якої я присвятив стільки років і яка розвіялась під час хвороби, зараз знову стала досяжною. Я вже майже чув переможні фанфари.

Під час наступного візиту до Емми ми розмовляли про життя і про те, як складається моя доля. Я пригадав Генрі Адамса, який намагався порівняти наукову силу двигуна внутрішнього згоряння з екзистенційною силою Діви Марії. На цей час наукові питання були вирішені, даючи можливість екзистенційним питанням заявити про себе сповна. Однак обидві ці категорії стосувались лікарської роботи. Я нещодавно дізнався, що вакансію хірурга-науковця у Стенфордському університеті, на яку я був основним претендентом, хтось посів, поки я хворів. Я почувався розчавленим і розповів їй про це.

– Що ж, – сказала вона, – іноді ця робота лікарем-професором дуже виснажує. Ти і сам це знаєш. Мені шкода.

– Так. Мабуть, мене захоплювала наука, яка пов’язана з двадцятирічними проектами. Не знаю, чи настільки мене цікавить робота вченого без цих часових меж.

Я намагався розрадити себе.

– За кілька років неможливо багато встигнути.

– Правильно. Пам’ятай лише, що ти чудово змагаєшся. Ти знову працюєш. Скоро в тебе народиться дитина. Ти знаходиш цінності, а це нелегко.

Згодом того ж дня один із молодших професорів, колишній резидент і мій близький друг, зупинила мене у вестибюлі.

– Привіт, – сказала вона, – на зборах факультету було багато дискусій стосовно того, що робити з тобою.

– Що робити зі мною?…

– Гадаю, дехто з професорів турбується, чи завершиш ти резидентуру.

Для того щоб завершити резидентуру, необхідні були дві речі: виконати певні державні та місцеві вимоги – я це вже зробив – і отримати благословення факультету.

– Що? – сказав я. – Не хочу, щоб це прозвучало зухвало, але я хороший хірург, не гірший, ніж…

– Знаю. Мабуть, вони просто хочуть побачити, як ти виконуєш увесь обсяг роботи головного резидента. Тому що ти їм подобаєшся. Серйозно.

Я зрозумів, що так і є: протягом кількох останніх місяців я виконував лише обов’язки операційного медбрата. Я використовував рак як причину не брати на себе повну відповідальність за пацієнтів. З іншого боку, хай йому грець, це була поважна причина. Але тепер я почав приходити на роботу раніше, залишатись на ній довше, знову лікувати пацієнтів у повному обсязі і таким чином додав ще чотири години до свого дванадцятигодинного робочого дня. Завдяки цьому в центрі моєї уваги знову незмінно перебували пацієнти. У перші два дні мені здавалося, що доведеться звільнитись, тому що на мене постійно накочували нудота, біль і втома, змушуючи у вільні хвилини шукати ліжко, на якому можна поспати. Але на третій день мені знову це почало подобатись, незважаючи на стан мого організму. Зв’язок із пацієнтами повернув утрачений зміст у мою роботу. Я вживав протиблювотні і нестероїдні протизапальні ліки в перервах між операціями і перед обходом. Я страждав, але цілком повернувся до роботи. Замість того щоб шукати вільне ліжко, я почав відпочивати на дивані молодших резидентів. Звідти я наглядав за тим, як вони лікують моїх пацієнтів, і напучував їх під час нападів болю в спині. Чим більш змученим ставало моє тіло, тим більше я радів виконаній роботі. Наприкінці першого тижня я проспав сорок годин без перерви.

Але я брав на себе ініціативу.

– Знаєте, босе, – казав я, – я тут переглядав плани завтрашніх операцій, і я знаю, що першою призначено міжпівкульну, але вважаю, що значно безпечніше буде зробити парієтально-транскортикальну.

– Справді? – відгукнувся лікар-куратор. – Дайте-но подивлюсь на знімки… Знаєте що? Ваша правда. Чи зможете ви внести зміни в графік?

Наступного дня:

– Вітаю, сер! Це Пол. Я щойно спілкувався з містером Ф. і його рідними у відділенні інтенсивної терапії. Гадаю, нам потрібно завтра зробити йому передню дискектомію і фузію. Чи можна призначити операцію? О котрій годині ви будете вільними?

І я знову працював на повну швидкість в операційній:

– Сестро, чи можете ви відправити повідомлення доктору С.? Я завершу операцію до того, як він сюди прийде.

– Я розмовляю з ним по телефону. Він каже, що ви аж ніяк не могли так швидко завершити.

Прибіг лікар-куратор, захеканий, одягнений у хірургічний костюм, і подивився крізь мікроскоп.

– Я зробив дещо гострий кут, щоб оминути синус, – сказав я, – але ми повністю видалили пухлину.

– Ви оминули синус?

– Так, сер.

– І видалили все одним шматком?

– Так, сер. Пухлина на столі, можете подивитись.

– Виглядає добре. Дуже добре. Коли ви навчились оперувати так швидко? Вибачте, що я не прийшов раніше.

– Не хвилюйтесь.

Заковикою хвороби є те, що під її впливом постійно змінюються ваші цінності. Ви намагаєтеся з’ясувати, що має для вас значення, а потім знову маєте це з’ясовувати. Відчуття було таке, наче хтось забрав у мене кредитну картку і мені довелось вчитись ощадити. Можливо, ви вирішите, що хочете присвятити свій час роботі нейрохірургом, але через два місяці ваше ставлення зміниться. Можливо, ще через два місяці ви захочете навчитись грати на саксофоні або служити церкві. Хоча смерть є одноразовою подією, життя зі смертельною хворобою – це процес.

Несподівано для себе я зрозумів, що відповідно до кліше пройшов п’ять стадій горя: «заперечення – злість – торг – депресія – прийняття» – але у зворотному порядку. Після отримання діагнозу я був готовий до смерті. Я навіть ставився до неї добре. Прийняв її. Налаштувався на неї. Потім я впав у депресію, коли стало зрозуміло, що, можливо, помру не так швидко – звичайно, це хороші новини, але вони збивали мене з пантелику і дивним чином дратували. З огляду на швидкість розвитку онкології та характер статистичних даних я міг прожити ще дванадцять місяців, а міг сто двадцять. Вважається, що серйозні хвороби прояснюють життя. Натомість я знав, що помру, – але це було мені відомо і раніше. Мої знання були такими ж, проте здатність складати плани на обід була нікчемною. Шлях, якого мені слід триматись, був би очевидним, якби я знав, скільки місяців чи років мені залишилось. Скажіть мені – три місяці, і я проводитиму час із рідними. Скажіть мені – рік, і я напишу книгу. Дайте мені десять років, і я знову почну лікувати хворих. Той факт, що кожен