Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

день потрібно проживати окремо, не допомагав: що мені робити із цим днем?

Якоїсь хвилини я почав трохи торгуватись – точніше, не зовсім торгуватись. Це було більше схоже на таке: «Боже, я прочитав Книгу Йова і не розумію її, але, якщо це випробування віри, ти вже знаєш, що моя віра досить слабка. Мабуть, сендвіч пастарамі без міцної гірчиці теж випробовував її? Тобі не потрібно було проводити на мені ядерні випробування…» Далі, після торгів, прийшли спалахи гніву: «Усе своє життя я працював заради цієї мети, і тепер ти посилаєш мені рак?»

Нарешті я, мабуть, перейшов на стадію заперечення. Можливо, навіть цілковитого заперечення. Можливо, за відсутності певності нам варто просто припустити, що ми житимемо довго. Можливо, це єдиний вихід.

Я оперував до пізньої ночі або до раннього ранку, зациклившись на завершенні резидентури; від діагнозу мене віддаляло вже дев’ять місяців. Моє тіло відчувало на собі наслідки. Я був надто втомлений, щоб їсти, коли повертався додому. Я поступово збільшував дозу «Тайленолу», протизапальних і протиблювотних. У мене виник стійкий кашель, мабуть, спричинений шрамами від мертвої пухлини в моїх легенях. Мені потрібно підтримувати цей нещадний темп лише кілька місяців, казав я собі. Після цього я закінчу резидентуру і почну виконувати відносно спокійніші функції професора.

У лютому я полетів у Вісконсин на співбесіду. Там пропонували все те, що я хотів: мільйони доларів на нейробіологічну лабораторію, посаду голови власної клінічної служби, гнучкість, якщо цього вимагатиме моє здоров’я, викладання, хорошу посаду для Люсі, високу заробітну платню, красивий краєвид, міську ідилію, ідеального боса. «Я розумію, який у вас стан здоров’я, і, мабуть, у вас міцний зв’язок з вашим онкологом, – сказав мені керівник кафедри. – Тому, якщо ви захочете продовжити лікування там, ми можемо доправляти вас туди і назад літаком. Щоправда, в нас тут є високотехнологічний онкологічний центр, якщо вам це цікаво. Чи можу я ще якось зробити цю посаду привабливішою для вас?»

Я подумав про те, що мені сказала Емма. Я перейшов від зневіри у тому, що зможу стати хірургом, до здійснення своєї мети. Ця трансформація містила в собі силу релігійного навернення. Емма завжди пам’ятала про цю частину моєї ідентичності, навіть коли я про неї забував. Вона зробила те, що я кількома роками раніше ставив собі за мету в ролі лікаря: взяла на себе найвищу відповідальність за мою душу і повернула мене туди, де я міг знову відшукати себе. Я сягнув вершин у нейрохірургічній підготовці і мав стати не лише нейрохірургом, а й хірургом-вченим. Кожен стажер прагне цього, але майже нікому це не вдається.

Того вечора керівник кафедри повіз мене в готель після вечері. Він зупинив автомобіль і припаркувався.

– Дозвольте вам дещо показати, – сказав він. Ми вийшли з автівки і стали навпроти лікарні з видом на замерзле озеро, на протилежному краю якого відбивалось світло з будинків викладачів.

– Улітку ви зможете плисти на роботу самостійно або на човні, а взимку – діставатись на лижах або ковзанах.

Це було схоже на вигадку. Тієї миті я зрозумів: це і є вигадка. Ми ніколи не зможемо переїхати у Вісконсин. А раптом в мене через два роки станеться важкий рецидив? Люсі буде самотньою, далеко від своїх друзів і рідних, і їй доведеться самотужки доглядати чоловіка, що помирає, та малу дитину. Хоч як затято я цьому опирався, я зрозумів, що рак змінив мої розрахунки. Протягом останніх кількох місяців я кожною своєю клітиною намагався повернути своє життя на ту траєкторію, якою воно рухалось до хвороби, не допустити, щоб рак хоч якось впливав на моє життя. Хоч як я хотів почуватися зараз переможцем, натомість відчував, як щупальця краба тягнуть мене назад. Прокляття раку створило дивний і напружений досвід, який спонукав мене не заплющувати очі на наближення смерті, але і не дозволяти йому обмежувати мої дії. Навіть коли рак відступав, він кидав довгі тіні.

Коли я вперше не зміг влаштуватись на посаду професора у Стенфорді, я втішав себе думкою про те, що керувати лабораторією доцільно лише з перспективою на двадцять років. Зараз я зрозумів, що так і є. Фройд почав свою кар’єру з успішної роботи на посаді нейрохірурга. Коли він зрозумів, що нейробіології знадобиться принаймні сто років, щоб вдовольнити його прагнення зрозуміти мозок, він відклав свій мікроскоп убік. Гадаю, я відчував щось схоже. Проведення досліджень з метою трансформувати нейрохірургію було лотереєю, результати якої вже давно визначив мій діагноз; лабораторія не була тим місцем, на яке я хотів би поставити залишки своїх фішок.

Я знову чув голос Емми: «Тобі потрібно з’ясувати, що для тебе найважливіше».

Якщо я більше не намагався рухатись найвищою траєкторією нейрохірурга і нейробіолога, чого я хотів?

Бути батьком?

Бути нейрохірургом?

Викладати?

Я не знав. Але, хоча в мене не було відповіді на це питання, я дізнався щось, чого немає в працях Гіппократа, Меймоніда або Ослера: обов’язок лікаря – не відтермінувати смерть і не повернути пацієнта до його попереднього життя, а тримати його та його родину за плечі в часи, коли їхні життя руйнуються, і працювати з ними, доки вони не зможуть самостійно стояти на ногах, дивитись в очі своєму існуванню і розуміти його.

Моя власна зарозумілість як хірурга нині стала для мене очевидною: хоч як я не зосереджувався на своїй відповідальності і владі над життями пацієнтів, ця відповідальність в кращому разі була тимчасовою, влада – нетривалою. Після того як гостру кризу було подолано, пацієнт опритомнював, його екстубували і виписували, він та його родина жили далі – і ніщо вже не було таким, як раніше. Слова лікаря можуть полегшити психологічний стан так само, як скальпель нейрохірурга може полегшити хворобу мозку. Але їхні сумніви і хворобливість, емоційні або фізичні, вимагають подальшої роботи.

Емма не повернула мені мою попередню ідентичність. Вона захистила мою здатність замінити її на іншу. Нарешті я знав, що мені слід робити.

Одного прозорого весняного ранку на третю неділю Великого посту я пішов до церкви разом з Люсі і з моїми батьками, що прилетіли до нас із Аризони на вихідні. Ми сиділи разом на довгій дерев’яній лаві, і моя мати завела розмову з родиною збоку від нас. Спочатку вона зробила комплімент матері щодо очей її маленької доньки, відтак швидко перейшла до ґрунтовніших питань, повністю виявивши свої навички слухача, довіреної особи і налагоджувача зв’язків. Коли пастор читав Святе Письмо, я несподівано для себе засміявся.

В уривку мова йшла про