Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

Маю до вас приватну розмову.

— А я не маю жодного бажання з вами говорити, — він відкинувся на спинку стільця, дивлячись на Клима знизу вгору. — Ви заважаєте нам снідати.

— Навіть про приятеля, Юліуша Яблонського?

Навмисне підніс голос, аби всі присутні почули.

Запала тиша. Зарипіли ніжки по підлозі — відразу кілька чоловіків поверталося, аби краще чути й бачити. Витерши пальці об серветку, Лінецький підвівся. Тепер став навпроти Кошового, і той відзначив: зріст підходить, помилка — в кількох сантиметрах. Погляд ковзнув по сильних руках, оцінив: ударити здатен. В очах читалося підтвердження тому.

Розлютила лише згадка про Яблонського.

Отож.

Сіпнулося віко.

— Чого вам тут треба, пане Кошовий?

— Поговорити, пане Лінецький. Я знаю, ви були тим, хто вчора забив тривогу, коли зник ваш товариш. Також свідчили в поліції.

— Ви служите в поліції?

— Ні.

— У такому разі нам нема, про що говорити. Я все розказав, де належить і кому слід.

— Не все.

— Як вас розуміти?

Йшло так, як передбачив Клим — з ним не збиралися говорити. А він не мав наміру вмовляти, просити, переконувати. Навряд чи тактика, обрана ним, за таких обставин була правильною. Але інакшої не бачив, поляки нав’язували йому таку манеру вести справи.

— Ми можемо відійти кудись на окрему, приватну розмову? — Кошовий все ще давав Лінецькому шанс.

— У мене нема таємниць від товариства. Коли ви заберетеся геть, доведеться пояснювати, чому не вигнав вас тут же, а витрачав на пусті балачки час.

— Гаразд, — зітхнув Клим. — Ви не поставили кримінальну поліцію до відома, звідки так добре знали про вміст кишень вбитого. Він завжди всім звітував, що має при собі? Також поліція не знає історію про борг пана Юліуша. Він взяв гроші, за які відповідали ви, й не повернув. Ну, і коли аж про таке зайшла мова, австрійська поліція повинна зацікавитися історією про природу тих грошей. Адже з того місця почнеться розповідь про таємні військові організації, котрі офіційно заборонені...

Він ще говорив, а Лінецький уже тягнув револьвер із кишені піджака.

Кілька чоловіків так само рвучко підвелися зі своїх місць. Мить — і на Клима вже дивилося щонайменше п’ять чорних дул.

Боковим зором помітив — знайомий кельнер квапиться зачинити вхідні двері.

Не встиг — ззовні їх штовхнули.

— Пане Кошовий, ви ще тут?

Шацький.

Дуже вчасно.

З’ява була раптовою, всі голови мимоволі повернулися до входу. Йозеф, як ніколи кумедний у своїх пальті й старому капелюсі, завмер, побачивши озброєних людей. Коли ж погляди знову націлилися на Клима, він уже стискав свій револьвер — вихопив, скориставшись вдалою нагодою.

— Шкода, не пішла розмова, — мовив, водячи цівкою перед собою. — Я вийду, панове?

— Щасливої дороги, — процідив Лінецький.

— Але мені тепер ще сильніше кортить побалакати з вами.

— Ви звідкись знаєте, про що я свідчив поліції. Нехай там же, в поліції, вам скажуть про двох стрільців.

— Прошу?

— Йдіть геть. Через вас апетит втратив.

Шацький, задкуючи, залишив «Сан-Сусі» першим.

Кошовий пішов до виходу, пильнуючи обабіч себе.

Але поляки вже опускали зброю, мов за командою.

Розділ десятий

Колеги, партнери, добрі приятелі

— Ви навмисно так робите, чи воно само у вас виходить?

— Що саме, перепрошую?

Клим зупинився на найближчому ж перехресті й спробував закурити. Руки ще зрадницьки тремтіли, він нічого не міг з цим удіяти. Дивно, та коли два роки тому стояв на полігоні між дулами стрільців та жандармів, не маючи зброї в руках, нічого подібного не відчував. Хвилювався, але не колотило й бридкий холодний піт не тік по спині.

Треба зібратися з думками.

— Пане Кошовий?

— Так-так, — пальці ламали вже третій сірник.

— Ой, та дайте вже мені сюди!

Забравши коробку, Шацький чиркнув сірчаною голівкою по боку. Глянувши на вогник, Клим нахилився, міцніше стиснувши цигарку губами, підніс кінчик до вогника, пахнув двічі, закашлявся. Цигарка випала на брук. Кошовий винувато глянув на Йозефа. Той діловито задув сірника.

— То нічого. Дозвольте допомогти.

Шацький простягнув руку розкритою долонею догори, і Клим, мить повагавшись, поклав на неї цигаркову коробку. Делікатно витягнувши «голуазину» й запхавши коробку собі в кишеню, Йозеф покрутив цигарку, понюхав, скривив носа, потім вставив собі до рота. Далі запалив сірника й прикурив, незграбно, закашлявшись. Зробивши затяжку, тицьнув Кошовому наслиненим краєм уперед.

— Не гидуєте?

— Боже збав!

Клим спробував стримати тремор, та не вдалося. Тож довелося нахилятися, брати цигарку губами, мов пес — їжу з хазяйських рук. Куриво нарешті заспокоїло, він показав Шацькому розчепірені долоні.

— У порядку. Нарешті.

— Не переймайтеся. Сам ледь на напустив у кальсони, ви ж мене знаєте, страхопуда.

— Знаю, але не впізнаю. Тому й дивуюся. Вчора, сьогодні... Ви рятуєте мені життя, Шацький. Я ваш боржник.

— Та не така вже й велика моя допомога. Вчора лише штовхнув батяра. Хіба я ніколи їх не бачив раніше? Я ж і курив колись, пане Кошовий. Смолив, як паровозна труба. Давно не бавився, Естер забороняла. Каже, хто п’є — той і курить, ти ж лікар, мав би знати. Насилу кинув, але Богу дякувати, не тягнуло довго.

— Згрішили сьогодні?

— Пусте. Задля доброї справи не гріх. Щодо сьогодні... — Йозеф поцмокав губами. — Справді, випадково вийшло. Хоч випадок, можна сказати, щасливий. Для вас, ну, і для мене.

— А ваше щастя в чому?

— Бо ви лишилися живі.

— Вважаєте, мене могли вбити?

— Ви ж самі так думаєте. Інакше б не мали тих нервів, — він кивнув на Климові руки.

Кошовий не поспішав з відповіддю.

Щойно Шацький, сам того не знаючи, підказав, чому сьогодні трапилося таке, чого він не переживав раніше. Хоч доводилося потрапляти в серйозніші пригоди. А націлені на нього рушниці на полігоні не виглядали страшнішими за нічну сутичку чотири роки тому, коли визволяв Магду з російського полону, а потім — біг із нею під кулями військового патруля через відкритий простір Галицької площі.

Ранком вони вже говорили про це з Магдою.

Тепер Клим лиш отримав привід для продовження розмови.

Тоді, холодної темної ночі, коли в нього на очах неговіркий злодій Гиря Краківський сам-один упорав кількох