Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

з лиховісним тріумфом руйнівника випинається з-під верхнього шару землі. Трохи вище на короткому відрізку краєвид знову вирівнювався, і вперше за місяці, ба навіть роки, стрілець побачив справжню, живу зелень. Трава, карликові ялинки, а може, навіть верби — усе живилося талим снігом, що збігав із вершин. Понад зеленню знову починалося царство голих скель — хаотичне нагромадження колосів, що урочисто здіймалися до самих сліпучо-білих засніжених вершин. Лівіше скелі розділяла велетенська тріщина, спускаючись до невисоких вивітрених бескидів з піщанику, плоских гір та крутих схилів на дальньому краю гірського масиву. І вся ця далека перспектива майже весь час була оповита сизим серпанком дощової мжички. Вночі, перед сном, Джейк кілька хвилин зачаровано споглядав, як удалині грають шаблі блискавок — пурпурово-білі спалахи, що пронизували чистий нічний обрій.

Джейк добре переносив мандрівку. Він був витривалим. Більше того, для боротьби з виснаженням він, здавалося, спокійно використовував внутрішні резерви енергії — силу волі й рішучість, перед чим стрілець схилявся, не приховуючи захоплення. Хлопчик не надто багато розмовляв і не ставив питань — навіть про щелепу, яку стрілець задумливо крутив у руках, викурюючи вечірню цигарку. У нього склалося враження, що Джейкові дуже лестить, ба навіть додає натхнення стрільцеве товариство. І це непокоїло. Хлопчика поставили на його шляху (поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в руках), і те, що він не обтяжував стрільця, відкривало похмурі перспективи.

На шляху регулярно траплялися симетричні залишки багать, які розкладав чоловік у чорному, і стрільцеві здалося, що тепер вони вже не такі давні, як раніше. Коли настала третя ніч їхньої подорожі, стрілець, поза всіляким сумнівом, побачив удалині, десь на першому узвишші передгір’я, спалах вогника від чергового багаття. Але тих великих радощів, того тріумфу, якого міг би сподіватися, не відчув. Бо згадалося одне з улюблених Кортових прислів’їв: «Стережися того, хто вдає із себе кульгавого».

Настав четвертий день відтоді, як залишилася позаду придорожня станція. Годині о другій Джейк похитнувся й мало не впав.

— Сядь, будь ласка, — сказав стрілець.

— Ні, все добре.

— Сідай.

Хлопчик покірно сів. Стрілець опустився навпочіпки, щоб на Джейка впала його тінь.

— Пий.

— Я не повинен, поки…

— Пий.

Хлопчик зробив три ковтки. Змочивши край попони, яка зараз стала набагато легшою, стрілець приклав вологу тканину до зап’ястків і чола малого, сухих і гарячих, наче його терзала лихоманка.

— Віднині ми завжди відпочиватимемо вдень о цій порі. П’ятнадцять хвилин. Може, поспиш?

— Ні, — знітившись, відповів хлопчик, і стрілець лагідно подивився на нього. Потім, ніби відсторонено, витяг із патронташа патрон і почав крутити його в пальцях. А Джейк зачаровано спостерігав.

— Як спритно! — із захватом сказав він.

Стрілець кивнув.

— Еге ж. Коли мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, я жив у місті-фортеці, казав я тобі?

Хлопчик сонно похитав головою.

— Саме так. І був там один поганий чоловік…

— Той священик?

— Правду кажучи, я іноді сам про це думаю, — відповів стрілець. — Якби їх було двоє, то, гадаю, вони мали б бути братами. Може, навіть близнюками. Але чи бачив я їх коли-небудь разом? Ні, ніколи. Цей поганий чоловік… Мартен… був чаклуном. Як Мерлін. Там, звідки ти родом, що-небудь знають про Мерліна?

— Мерлін, король Артур і рицарі Круглого столу, — наче уві сні, пробурмотів Джейк.

Стрільця пройняв неприємний дрож.

— Так, — сказав він. — Ельд Артур, правду кажеш, і я дякую. Я був зовсім маленьким…

Але хлопчик не слухав: він спав сидячи, акуратно згорнувши руки на колінах.

— Джейку!

— Атож.

Це слово, почуте від Джейка, вразило стрільця в самісіньке серце, але він постарався, щоб голос його не виказав.

— Коли я зроблю щиглика пальцями, ти прокинешся. І почуватимешся здоровим і бадьорим. Ясно?

— Так.

— Тоді лягай.

Стрілець узяв кисет і скрутив цигарку. В ланцюжку подій явно чогось бракувало. Щоб знайти відсутню ланку, він старанно напружував пам’ять, аналізуючи все до найменшої подробиці, і нарешті збагнув, у чому річ. Бракувало того відчуття нестямного поспіху, відчуття, що будь-якої миті його випередять, що сліди шляху згубляться і йому залишиться тільки останній нечіткий відбиток ноги на землі. Усе це минулося, і в стрільцеві поволі росла впевненість у тому, що чоловік у чорному хоче, аби його наздогнали. Стережися того, хто вдає із себе кульгавого.

Що буде далі?

Питання якесь розпливчасте, тож стрілець не звернув на нього уваги. От Катберта воно б неодмінно зацікавило, по-справжньому зацікавило (може, навіть стало б приводом для жарту), але Катберта вже не було, як не було й рогу Дескейна, і стрілець міг просуватися далі, керуючись лише власним розумом.

Викурюючи цигарку, він дивився на хлопчика, а думки все снували довкола Катберта, який завжди сміявся (навіть смерть зустрів зі сміхом), і Корта, котрий не сміявся ніколи, і Мартена, що іноді всміхався — беззвучно, одними губами, слабкий проблиск посмішки, яка бентежила й тривожила… наче око, яке непомітно розплющується в темряві і з нього юшить кров. А ще той сокіл. Сокола звали Давид, за легендою про хлопця з пращею. Стрілець не мав жодних сумнівів, що Давид не потребував нічого, крім як убивати, рвати на шматки й уселяти жах. Утім, як і сам стрілець. Давид не був дилетантом — він грав у центрі поля.

І тільки в самому кінці все змінилося.

Стрілець відчув, як шлунок болісно відреагував на душевні муки, але вираз його обличчя не змінився. Він дивився, як димок від цигарки піднімається в розпечене повітря пустелі, і знову поринув у спогади.

VIII

Небо було біле-біле, у повітрі висів запах дощу й ширилися приємні аромати живоплоту й зеленої парості. Стояла пізня весна, яку деякі називали Новою Землею.

Давид — маленька машина для знищення з яскравими золотистими очима, що тупо витріщалися на світ, — сидів на руці у Катберта. Ремінь із сиром’ятної шкіри, пристосований до його пут, недбало обвивався довкола Бертової руки.

Корт стояв неподалік двох хлопців: мовчазна постать у шкіряних штанях із латками та зеленій бавовняній сорочці, високо підперезаними старим солдатським ременем. Зелений колір сорочки зливався з живоплотом і дерном, яким був вистелений задній майданчик, де дами ще не починали грати в кульки.

— Приготуйся, — прошепотів Роланд до Катберта.

— А ми й так готові, — безапеляційним тоном заявив Катберт. — Правда ж, Даві?

Вони розмовляли низькою мовою, говіркою кухарчуків і поміщиків. Той день, коли їм буде дозволено в присутності інших користуватися власною мовою, був іще далеко.

— Чудовий день для цього. Чуєш запах дощу? Буде…

Корт різко підняв клітку, яку тримав у руках, її дверцята розчахнулися. Звідти вилетів