Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Рафаель де Ногалес прибуває до гарнізону Ерзурума

Під час тривалого та виснажливого походу через засніжені гори найбільше враження на нього справило те, що ніде не було видно дерев. І немає жодних птахів. А він думав, що зустріне хоча б воронів або грифів, а можливо, інших якихось птахів, що харчуються падлом, бо в кінці шляху він міг бачити наслідки великої катастрофи біля Сарикомиша, — тисячі задубілих трупів коней і верблюдів. «Воістину це нещасна країна, якщо навіть хижі птахи залишили її».

Однак у ньому не було помітно жодної тіні каяття. Він дістав те, що хотів.

Коли в серпні почалася війна, багато хто виявив бажання взяти в ній участь, довгими і важкими шляхами дістаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним із найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось і заслужив титул «міжнародного авантюриста», то це він. Народився Рафаель у Венесуелі, у старовинній родині конкістадорів та корсарів (його дід воював за незалежність країни), виріс і здобув освіту в Німеччині. Його завжди вабили пригоди.

Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений ідеями нестримного націоналізму або утопічними енергіями, що рухали мільйонами людей. Не мав наміру він на той час і доводити щось собі або іншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, він давно був готовий до життя в невпинному русі. Так, він воював в іспано-американській війні 1898 року, брав участь (не на тому боці) у перевороті 1902 року у Венесуелі, за що був змушений емігрувати з країни; бився добровольцем в російсько-японській війні 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясці (уважається одним із засновників міста Фербенкса), був ковбоєм в Аризоні. Нині Рафаелю де Ногалесу 36 років. Він енергійний, привабливий, гордий, загартований, освічений, темноволосий і невисокий на зріст, капловухий, з овальним обличчям і глибоко посадженими очима. Своїм зовнішнім виглядом де Ногалес дуже нагадує Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений і має невеликі, гарно підстрижені вуса.

Ледь почувши про початок війни, він сів на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирішивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайєнна». Коли ж він звивистими шляхами дістався нарешті Кале, перед ним постала трагічна картина. Вулиці міста були заповнені біженцями, здебільшого жінками і дітьми. Вони несли «жалюгідні залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час від часу вулицями марширували солдати або гуркотіла артилерійська батарея, і перехожі тулилися до стін будинків. Назустріч їхали машини, заповнені пораненими в найрізноманітнішій військовій формі: «Схоже, десь точилися бої, але бозна-де». Особливо він запам'ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотіння аеропланів, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю і були схожі на орлів». По-друге, безперервне тупотіння тисяч людей у дерев’яних черевиках по бруківці. Усі готелі були переповнені. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в кріслі.

Через своє виховання він був схильний завжди приставати на бік великих держав, однак новина про те, що німецькі війська розтоптали одну зі своїх маленьких країн — сусідів, змусила його «пожертвувати особистими симпатіями і запропонувати свої послуги маленькій, але героїчної Бельгії». Виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Тому що маленька, але героїчна Бельгія ввічливо відмовилася від пропозиції. Тоді він звернувся до французької влади, але й тут відмовилися прийняти його на службу до армії. Після чого він, розсерджений і ображений, дістав пораду спробувати звернутися… до Чорногорії. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська і російська влада також відхилила його пропозицію, звісно, у найввічливішій формі. Російський дипломат, якого він зустрів у Болгарії, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японії, «можливо, вони…». Обурення і відчай де Ногалеса були такими великими, що він мало не знепритомнів просто в розкішно обставлений залі російського посольства в Софії.

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому він не хотів. Але не міг він «і нічого не робити, адже це означало б загибель якщо не від голоду, то вже напевне від туги». Випадкова зустріч із турецьким послом у Софії вирішила справу: де Ногалес завербувався в армію супротивника. На початку січня він записався на службу до турецької армії, а за три тижні залишив Константинополь[76] і вирушив на фронт на Кавказ.

Залишивши позаду білі гори, вони скачуть повз маленькі форти, що є зовнішньою частиною фортеці. Над ними сіре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно вириті окопи, — а можливо, це братські могили? Йому трапляються задубілі трупи. Він бачить, як їх гризуть собаки. (Пізніше вони дізнаються про епідемію тифу.) Нарешті вони вступають до Ерзурума. Місто має невибагливий вигляд: вузькі вулички, завалені снігом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумі вирує життя: на базарі рядами сидять купці в шубах, схрестивши ноги, і курять «свій вічний кальян». У гарнізоні — безперервний рух: військові частини, посильні, каравани з вантажем зброї. Тут розташована штаб-квартира Третьої армії або того, що від неї залишилося.

Після обіду де Ногалес прибуває до коменданта фортеці, полковника.

Воєнні дії припинені через мороз і глибокий сніг. Ніхто не наважиться почати ще одну зимову кампанію після катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатів вирушили в похід і лише 18 тисяч повернулися назад. Навіть росіяни, які пишалися такою великою. несподіваною перемогою, вичікували в неприступних горах просто навпроти міста Кепрюкей.

Час від часу чутно далекий гуркіт російської артилерії. Він луною віддається між гір, і зверху, з Арарату, іноді сходять лавини: «Велетенські білі крижані маси повзуть униз і падають з гребеня на гребінь, зі скелі на скелю, поки з неймовірним гуркотом не обрушуються на тихі береги Араксу».

42

Четвер, 18 березня 1915 року

Пал Келемен озирається в порожньому шкільному класі в Карпатах

Рана, яку він отримав тієї ночі в ущелині, виявилася незначною. І тепер він знову на фронті, після того як підлікувався в госпіталі в Будапешті та пройшов реабілітацію, займаючись закупівлею коней для армії[77] в угорському прикордонному місті Маргіта. Там, до речі, встиг закрутити роман із дівчиною з буржуазної сім'ї, суворих правил, приголомшливо стрункою і високою, — утім, роман так нічим і не увінчався.

Блукання карпатськими ущелинами і перевалами стомлювали монотонністю та відсутністю конкретних результатів. За останні місяці обидві сторони