Читати книгу - "Шантарам"

Принаймні я почуваюся неживим через це, клянуся вам.

— А я, мабуть, погоджуся з тобою, Ліне,— протягнула Кавіта, але важко було сказати, чи поділяє вона мою думку, чи, може, в ній прокинулося інстинктивне бажання суперечити Вікраму.— Якщо у тебе є шанс бути по-справжньому щасливим, то треба будь-що хапатися за нього.

Дідьє засовався, незадоволений тим, куди звернула наша розмова.

— Ви всі дуже розумуєте,— буркнув він.

— Я не розумую,— заперечив Вікрам.

Дідьє звів брову.

— Я хочу сказати, що ви надто все ускладнюєте. Життя насправді дуже просте. Спочатку ми боїмося всього, що існує навколо: тварин, погоди, дерев, нічного неба — всього, крім людей. А потім навпаки — ми боїмося людей, а більше нічого вже не бої їмося. Ніхто не каже правди. Ніхто не відчуває себе щасливим, неї відчуває себе в безпеці. Все таке хибне, що нам залишається тільки одне — вижити. Це найгірше, що ми можемо зробити, але ми повинні вижити. Саме тому ми чіпляємося за всякі небилиці на зразок того, що у нас є душа, а на небесах сидить Бог, який про неї піклується. Ось так.

Він відкинувся на стільці і почав обома руками підкручувати кінці своїх дартаньянівських вусиків.

— Не певен, що до кінця розумію все, що він тут наговорив,— пробурчав Вікрам,— але й погодитися хочу з ним, і заразом почуваюся ображеним.

Мауриціо підвівся. Він поклав руку Карлі на плече і обдарував усіх привітною усмішкою. Я змушений був визнати, що усмішка його чарівна, і в той же час ненавидів його за це.

— Не тушуйся, Вікраме,— дружньо звернувся він до індійця.— Просто Дідьє може говорити тільки на одну тему — про себе самого. Але тут він безсилий: тема дуже цікава,— докинула відразу ж Карла.

— Merci, люба,— вклонившись, пробурмотів Дідьє.

— Allora[47], Модено. Ходімо. Ми, напевно, побачимося з вами пізніше в «Президенті», si[48]? Сіао[49]!

Він поцілував Карлу в щоку, начепив сонцезахисні окуляри і разом з Моденою вийшов з ресторану. Іспанець не промовив за весь вечір ні слова і жодного разу не всміхнувся, але зараз, коли вони змішалися з юрбою, я побачив, що він щось пристрасно каже Мауриціо, вимахуючи кулаком. Задивившись їм услід, я здригнувся, почувши слова Летті, і відчув легкий укол сумління, тому що вона висловила те, що зачаїлося в найдальшому куточку моєї душі.

— Мауриціо не так добре володіє собою, як здається,— сердито кинула вона.

— Всі чоловіки не так добре володіють собою, як здається,— відгукнулася Карла, з усмішкою накривши руку Летті своею долонею.

— Ти більше не любиш Мауриціо? — запитала Улла.

— Я ненавиджу його,— кинула Летті.— Чи радше зневажаю. Не можу його бачити.

— Люба моя Летиціє...— почав був Дідьє, але Карла урвала його:

— Не зараз, Дідьє. Хай воно уляжеться.

— І як я могла бути такою дурепою! — процідила Летті крізь зуби.

— На джа...— поволі вимовила Улла.— Мені не хотілося б говорити «Я тебе попереджала», але...

— А чом би не сказати? — втрутилася Кавіта.— Мене шоколадом не годуй, а дай підкусити кого-небудь своїм «Я тебе попереджала». Кажу це Вікраму щонайменше раз на тиждень.

— А мені він подобається,— озвався Вікрам.— Ви, напевно, не знаєте, але він просто фантастичний вершник. У сідлі — чисто Клінт Іствуд, яар. Минулого тижня я бачив його на пляжі Чаупаті верхи. Він був там із тією білявою курочкою зі Швеції. Вигляд наче у Клінта в «Бродязі високогірних рівнин», чесне слово. Смертельний номер!

— Ох, він уміє їздити верхи?! — пирхнула Летті.— Як же я могла так його недооцінити? Беру свої слова назад.

— І потім, у нього вдома є першокласний магнітофон,— провадив Вікрам, вочевидь, не помічаючи настрою Летті.— І пречудові записи італійських фільмів.

— Ну, гаразд, з мене годі! — підводячись, вигукнула Летті й узяла свою сумочку.

Руді кучерики довкола чола аж тріпотіли від обурення. Бліда шкіра її обличчя в яскравому світлі ресторану робила її схожою на розгнівану мармурову мадонну, і я пригадав слова Карли: «Духовно Летті, мабуть, багатша за всіх нас».

Тут-таки схопився і Вікрам.

— Я проведу тебе до готелю. Мені в тому ж напрямі.

— Он як? — кинула Летті, так хутко обернувшись до Вікрама, що він аж очима закліпав.— І що ж це за напрям?

— Ну, загалом... будь-який напрям, яар. Полюбляю пройтися увечері. Отже, куди ти, туди і я.

— Ну що ж, якщо тобі це так потрібно...— прогарчала Летті, розсипаючи блакитні іскри з очей.— Карло, любцю, ми домовилися завтра пити каву в «Таджі», якщо не помиляюся? Обіцяю цього разу не запізнюватися.

— Чекатиму,— відгукнулася Карла.

— Щасливо всім! — помахала нам рукою Летті.

— Щасливо! — повторив Вікрам, рушаючи услід за нею.

— Знаєте, що мені подобається в Летиції? — задумливо протягнув Дідьє.— В ній немає нічого французького. Наша французька культура настільки поширена, що майже в кожній людині є щось від француза. Особливо в жінках. Майже кожна з них — трохи французка. А Летиція — найменш французка з усіх, кого я знаю.

— Ти сьогодні перевершив самого себе, Дідьє,— сказала Кавіта.— Що з тобою? Ти закохався чи, навпаки, розлюбив?

Дідьє подивився на свої руки, складені на столі одна поверх другої.

— Мабуть, і те, й те. У мене сьогодні чорний день. Федеріко — адже ти знаєш його — навернувся до християнства. Для мене це важкий удар. Як по правді, ця його набожність розбила моє серце. Але годі про це. Ви знаєте, в «Джегангирі» відкрилася виставка Імітаз Дгаркер. Її роботи дуже чуттєві й повні неприборканої енергії. Кавіто, не хочеш піти зі мною?

— Звісно,— всміхнулася дівчина.— Залюбки.

— Я пройдуся з вами до Царської станції,— сказала Улла, зітхнувши.— Мені треба зустрітися там з Моденою.

Вони встали, попрощалися з нами і вийшли через арку, але потім Дідьє повернувся і, підійшовши до мене, поклав руку на плече, немов шукаючи опори, і сказав:

— Їдь з ним, Ліне. Їдь із Прабакером у село. Кожне місто на землі зберігає в собі пам’ять про село. Не зрозумівши, чим живе село, ти не зрозумієш і міста. Поїдь туди. Коли повернешся, подивимося, що зробила з тобою Індія. Bonne chance[50]!

І пішов собі, покинувши мене наодинці з Карлою. Коли з нами був Дідьє, в ресторані стояв галас, а зараз раптом настала