Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

темп, завдаючи довгі, повільні серії прицільних ударів: від щік і рота до вух, здається, переходячи до м’якших частин тіла тоді, коли кулаки починали боліти.

«У вогнику свічки пучка болить, а решта тіла - у теплому сяйві й світлі. Біль має бути на самій пучці, а тіло - у сяйві». Чон До ставив у своєму тілі блоки: від удару в плече має боліти тільки плече, воно має уявно відмежуватися від решти тіла. А коли старий бив в обличчя, Чон До розвертав голову, щоб кулак не влучав у місце, по якому вже бив. «Вогонь має бути тільки на кінчиках пальців, пальці в русі, а решта тіла хай спочиває у світлі».

Гримаса болю скривила обличчя старого, і він зупинився розправити спину. Нахиляючись туди-сюди, він промовив:

- Про війну багато всіляких розмов. Героями майже всіх зробили. Навіть були дерева-герої. Правда. У моєму підрозділі всі були герої війни, крім, звичайно, новачків. Може, ваш товариш став героєм, а вам це було не до вподоби. Може, і ти хотів стати героєм?

Чон До намагався тримати тіло у світлі уявної свічі, але не міг зосередитися. Він усе гадав, куди старий битиме цього разу.

- Якщо мене спитати, - сказав старий, - то в героїв вдача непередбачувана й нерівна. Вони своє роблять, але побий мене грім, коли з ними легко працювати. Повір, я вже знаю. - І він показав на довий шрам уздовж руки. - У моєму підрозділі всі новачки були зі студентів…

Коли очі старого знову заблищали, він схопив Чона До за шию, щоб утримати рівновагу. Далі було кілька тупих ударів у живіт.

- Хто кинув його за борт? - спитав він і вдарив у груднину. - Якими були його останні слова? - і знов удар, другий, третій. - Чому ти не знаєш, що робив капітан? - кулаки вибивали повітря з легень. - Чому не покликали на допомогу по радіо?

Тоді старий відповів на всі запитання сам:

- Бо не було ніяких американців. Бо вас дістав цей ненормальний тип і ви викинули його за борт. Ви всі підете до таборів, ти це знаєш, це вже вирішено. То можеш уже й розказати, яка різниця.

Старий зупинився. Застиг на якусь мить, тримаючи одну руку в другій, заплющивши очі з якимось ніби полегшенням. Тоді Чон До почув голос Кімсана, так чітко, ніби він був тут, поруч, у цій кімнаті. «Вогонь - це ти, - мовив Кімсан. - Цей старий торкається тебе, вогню, голими руками, - Кімсан міг би додати, що також ліктями, колінами, ногами, - але це його руки торкаються вогню, і поглянь, як він його обпікає».

- Не можу сказати, що я про щось думав, - промовив Чон До. - Але коли я стрибнув, на свіже татуювання потрапила солона вода, і я відчув паніку. Акули спочатку кусають потроху, куштують тебе й аж потім починають їсти, а американці реготали на палубі на всі свої білі зуби, і всі ці зуби для мене стали неначе чимось одним.

Старий розчаровано розплющив очі:

- Ні. Ти брешеш.

І знову взявся до справи. Бив і казав, що все насправді було не так, що вся команда заздрила новому званню другого помічника, що Чон До не міг запам’ятати, хто в що був одягнений, що…

«Вогонь - дуже маленький. Щоб спалити всю шкіру на тобі, він має горіти цілий день. Залишайся на світлі. Ні в якому разі не відходь у темряву, бо там ти будеш сам, звідти не повертаються». Кімсан казав, що цей урок для Чона До - найважчий, бо в дитинстві з ним сталося саме це - він пішов у темряву. Цього його навчили батьки, хто б вони не були. Якщо ти підеш у темряву, якщо відвернешся від світла, то зможеш робити будь-що. Зможеш чистити цистерни на заводі Панґу, де роблять фарбу, доки не почнеш відкашлювати червоним і небо над тобою не пожовкне. Зможеш по-хорошому всміхатися, коли інших дітей забиратимуть на сталеплавильний завод чи м’ясокомбінат, і, скулившись у пітьмі, казати: «Щасти тобі!» чи «Бувай!» тим, кого забирають люди з китайським акцентом.

Важко сказати, як довго старий обробляв Чона До. Усі його слова зливалися в одне довге, беззмістовне речення. Чон До був там, у воді, він бачив перед собою другого помічника.

- Я намагався його схопити, - розповідав Чон До, - але його тіло весь час вислизало, смикалось, гойдалося, і я розумів, що з ним робиться, розумів, що діється під водою. У моїх руках він був узагалі невагомий, це було все одно, що намагатися врятувати подушку сидіння, але все одно в мене нічого не виходило.

Коли Чон До від’єднав чуття від пульсуючого болю в очах і гарячої крові в носі, спинив біль на губах і у вухах, заблокував свої руки, плечі й торс від цього відчуття, коли він відключився від усього - залишилася сама серцевина, і виявилося, що там по-дурненькому всміхається маленький хлопчик, який і гадки не має, що коїться з тим чоловіком, який у нього зовні. І раптом уся історія стала правдивою, вбилася в нього, і Чон До заридав, оплакуючи смерть другого помічника й те, що він ніяк, нічим не зміг його врятувати. Він раптово побачив його в чорній воді - усю цю сцену осяяв спалах єдиної сигнальної ракети.

- Мій друг! - промовив Чон До. По його обличчю текли сльози. - Я не зміг його врятувати. Він був сам-один у тій чорній воді. Я не зміг урятувати навіть його частину. Я дивився в його очі: він не розумів, де він. Він кликав на допомогу, казав: «Напевне, мене треба рятувати…» - і голос у нього був моторошно спокійний. І тут у мене нога сама перекинулася через борт - і я опинився у воді.

Старий зупинився. Він стояв, тримаючи руки в повітрі, як хірург. Вони були вкриті слиною, слизом, кров’ю.

Чон До вів далі:

- Він сказав: «Темно, я не знаю, де я», - а я йому: «Я тут, слухай мій голос». Він спитав: «Ти там?» Я поклав його руку на своє обличчя, і вона була бліда й холодна. «Я не там, де мені здається, не можу там бути. Корабель десь далеко, я не бачу світла». Оце й були його останні слова.

- «Я не бачу світла»? Чому він це сказав?

Не дочекавшись відповіді Чона До, старий спитав:

- Але ж ти намагався його врятувати, так? Це тоді тебе