Читати книгу - "Проклята краса"

мене тримаєш? — визвірилась Дарина, стискаючи руку Ганнусі з такою силою, що в тієї від болю аж сльози виступили на очах. Вона смикнула руку, намагаючись вивільнитись, та куди там. Вища, набагато важча Дарина тримала її з такою силою, яку могла дати тільки злість. — Думаєш, не помітила я, як ти посміхалась йому та оченятами пострілювала. Всілась коло нього…

Ганнуся поморщилась.

— Нас твоя мати так посадовила.

— Рота закрий! — обірвала її Дарина, роздуваючи ніздрі. — І не виправдовуйся! Ще раз біля Миколи поряд сядеш, посміхнешся йому або поглянеш, я тебе зі світу зживу, таке влаштую, що пожалкуєш, що приїхала, ти зрозуміла?

Ганнуся мовчала, відчуваючи страшну втому від життя в цій родині, від Дарини цієї скаженої з її лапастим Прокопенком. І так хотіла додому, до мами, де на неї дивились би її лагідні очі, а не оці вовчі очиська сестри.

— Ти зрозуміла? — Дарина стисла ще сильніше, але Ганнуся, не видавши, наскільки їй боляче, тільки поглянула спокійно й прошепотіла:

— Зрозуміла.

— Гордійка проклятуща! — процідила Дарина з ненавистю та відпустила Ганнусю також різко, як і вхопила. Потім взяла зі столу миску з тістечками та всунула Ганнусі під носа. — На, неси, я зараз прийду.

Ганнуся мовчки взяла в неї тарілку та повернулась у велику кімнату, де гості вже майже закінчували святкову вечерю. Поставивши тістечка на стіл, вона відійшла до вікна, аби тільки опинитися подалі від того нахабного Прокопенка, який їй ні краплини не подобався, а викликав тільки незрозуміле та неприємне почуття тривоги. Він поглянув уважно-здивовано, але полишився сидіти на місці, тільки всміхнувся. Солодова щось заговорив Звольський, й Ганнуся раптом відчула розчарування через те, що його очі тепер не стежили за нею.

Залунав дзвоник, й Ганнуся відразу ж ринулась, аби відчинити, аби тільки втекти з цієї кімнати. Але з коридору пролунав голос Дарини.

— Я відчиню.

Ганнуся знову повернулась до вікна, кинувши погляд туди, де ще недавно бачила високу постать Гребенка. Але під каштанами вже нікого не було, і Ганнуся й зраділа з того, відчувши полегшення.

«Краще хай іде, нічого йому тут стирчати», — подумала вона та кинула мимохідь погляд на двері. І остовпіла. На порозі, тримаючи в руках плетений кошик з пиріжками, стояла вдоволена Дарина, а поряд з нею… поряд з нею стовбичила висока постать Гребенка. У руках він тримав три пишні криваво-червоні троянди і досить упевнено посміхався.

— А в нас ще один гість, — промуркотіла Дарина, примхливо усміхаючись. — Знайомтесь, агроном Павло Микитович Гребенко. — Вона помовчала, витримавши паузу та обвівши кімнату таким поглядом, що Ганнусі зробилось зле, а потім дзвінко додала: — Наречений нашої Ганни.

Ганнуся застигла, мов прикипіла до того місця вітальні, на якому стояла, відчуваючи, як гаряче червоніють щоки від уваги всього цього зібрання, уваги такої, від якої робилось ніяково й бажалось тільки одного — опинитись якомога далі, втекти, аби не бачити цих чужих людей, котрим вона була зовсім байдужа. Можливо, тільки одному серед них було не байдуже, але на нього Ганнуся боялась навіть поглянути. Вона вказала на Павла як на сусіда, а от зараз Дарина називає його нареченим, і, навіть не дивлячись, Ганнуся знала, що зараз його темні брови нахмуряться, а в темно-сірих очах сковзне розчарування. Золотий ланцюжок, одягнений його руками, враз зробився важким та пекучим, мов наказуючи Ганнусю за оману.

— Що ж ти, Ганю, не вітаєш нареченого?

Насмішкуватий, до країв сповнений отрути голос Дарини змусив Ганнусю здригнутися. Її погляд, мов налякане кошеня, заметушився по кімнаті, раптово наштовхнувшись на дядькові очі. І без слів зрозуміла вона, що він все знає, що батько тоді все йому про них з Павлом розповів. Але він мовчав увесь цей час, як мовчав і зараз, тільки спостерігав, як Дарина ледь не за руку волочить пізнього гостя за собою у вітальню.

— Проходьте, проходьте, Павле Микитовичу, не соромтеся, — воркотіла вона, підштовхуючи геть зніяковілого Павла до столу, до того стільця, на якому сиділа Ганнуся. — Наша Ганя щось засоромилась, та ви не звертайте уваги, пригощайтесь. У нас сьогодні таке свято, таткові іменини.

Павло заблимав світлими очима.

— Та я ж без подарунка.

Дарина весело реготнула.

— О, не переймайтесь, йому вже стільки надарували, що не на один рік вистачить. Та ви пригощайтесь, що ж ви? — втиснувшись між Прокопенком та Павлом, Дарина по-господарськи схилилась до столу, майже лягла на Павла, виловлюючи йому на тарілку зеленуваті кавалки голубців та наколюючи соковиті рештки гусака. А він сидів, мов деревину проковтнувши, невпевнено стискаючи три трояндові стовбурці пухкими, великими пальцями. І в якусь мить, коли Ганнуся вже була ладна від жалю до нього, такого зніяковілого серед цього поважного зібрання, кинутись підтримувати його, забрати в нього ті нещасні троянди, він поглянув на Дарину. Ні, не поглянув, а скосив очі, у коротку мить вхопивши жадібним поглядом її гладеньку шийку та повні високі груди, охоплені сукнею. Ганнуся, що вже зробила було крок до нього, застигла, відчувши, як неприємно стисло серце. Скільки похітливої снаги було в тому погляді, скільки голоду… Так бувало дивились пирогівські молодики на сумнозвісну та пишногруду Варку Войську, коли та, гордо виступаючи, йшла селом, зваблюючи чоловіків своїм пишним тілом.

А вона-то гадала, що для нього існує тільки вона одна, тільки вона йому потрібна, а на іншу він і поглянути не захоче. А виходить, що не одна, він поглянув на іншу, ще і як поглянув. Незважаючи на те що почуття до нього в ній майже зникло, все одно Ганнуся відчула, як серце обпекла гаряча образа на нього, образа за те, що слова його палкі виявились просто оманою, нічого вони не варті, ті слова, мовлені чоловіком, охопленим пристрастю.

— Ну що ж ви, пригощайтесь, — промуркотіла Дарина, вдоволено всміхаючись та відхиляючись від Гребенка. — Все своє, домашнє та смачненьке.

Павло ніяково покрутив троянди в руках, а потім підвів очі на Ганнусю. У них, тих очах, ще палахкотіло полум’я пристрасті до Дарини, яка, певно, і притулилась до нього навмисно, аби зробити боляче їй, Ганнусі. Але боляче вже не було, було просто огидно та образливо. Тепер вона несподівано гостро зрозуміла Галину, зрозуміла, як їй було все життя страждати, помічаючи такі ось погляди, котрі він кидав на інших жінок.

Павло відкашлявся.

— Ганю, це… тобі…

Він простягнув їй три троянди, три квітки, що вже встигли підв’янути й виглядали дещо жалкими. Як кортіло Ганнусі взяти їх та кинути в його відгодовану пику, але вона тільки посміхнулась здерев’янілими, зблідлими губами та взяла їх, відразу ж відсмикнувши руку.