Читати книгу - "Проклята краса"

А Гребенко, мов не помітивши її напруженого обличчя, цього відсмикування, відразу ж схилився над тарілкою, дещо по-дитячому посміхнувшись та промовивши:

— Смачно-то як пахне! Я в товариша зараз живу, а він готує так, що тільки собак годиться годувати.

Дядько Данило кинув на нього швидкий погляд.

— А давно ви в місті?

— Та тільки вранці приїхав.

— І що збираєтесь робити?

Гребенко дещо жадібно обгриз соковиту ніжку гусака, прицмокнувши блискучими від жиру губами, і простодушно посміхнувся.

— Що ж робити? Працювати ж, звісно, руки-ноги є, а робота знайдеться. Трішки обживемося, влаштуємося, а там і поберемося з Ганнусею, — вдоволено відповів Гребенко та вгризся в ніжку міцними білими зубами, ледь не загарчавши.

Ганнуся на мить заплющила очі, бажаючи, аби, коли відкриє їх знову, вся ця кімната з усіма цими людьми, з Павлом, щоб усе воно зникло геть… Та воно нікуди не поділось і не зникло. На неї все також дивились із цікавістю, трішки насмішкуватою. Дядина взагалі дивилась на Гребенка, що вправно поїдав тепер її голубці, з тихим жахом та огидою, Дарина ж веселилась від душі, зупинившись біля стільця свого коханого Прокопенка. Ганнуся здогадувалась, що Дарина навмисне затягнула його сюди, аби відвадити від Ганнусі свого дорогоцінного гуцула, що було зайвим, бо не потрібен Ганні зовсім той Прокопенко.

Розмова за столом знову відновилась, гості досить швидко втратили інтерес до Павла з його гарним апетитом і знову заговорили про своє. Прокопенко, злегка усміхаючись, налив Павлові чарку, кинувши при цьому на Ганнусю довгий, замислений погляд. Яків поставив платівку в програвач, і кімнату наповнили чарівні звуки музики. Ганнуся, якось недоречно застигнувши біля столу з тими трояндами в руці, здригнулась, пригадавши вранішню розмову з Дмитром, і нарешті наважилась кинути погляд туди, куди весь час тягнуло її очі й куди вона не сміла дивитись. Відразу ж очі її наштовхнулись на темно-сірі озера, що уважно спостерігали за нею, опустивши вії та нахмуривши темні брови. Обпікшись об той погляд, вона швидко відвела очі, опустивши їх на геть зів’ялі квіти. Певне, ось так, без вологи та поживи, й зів’яло її почуття до Павла, загинуло під наполегливим поглядом отих темно-сірих очей, котрі зараз з образою та сумом поглянули на неї з-під густих вій. Воно, те почуття, буйним цвітом квітло в Пирогах, а ось тут, у дядьковій квартирі, воно майже зникло, знищене пильним поглядом ледь знайомого чоловіка. А може, зовсім і не коханням було те болісне тяжіння до агронома, може, вона сама собі намислила його, не розібравшись через відсутність досвіду. Бо ще ніколи не кохала й не знала, яке воно, це почуття.

— А тепер ми будемо танцювати, — радісно вигукнула Дарина, відірвавши Ганнусю від її напружених думок. Вона знову поглянула на Солодова, але той уже не дивився на неї, допомагаючи підвестися з місця своїй тітоньці. Ганнуся серцем відчувала, що не захоче він тепер з нею танцювати взагалі, чи словом озветься знову, і ця думка виявилась такою болючою, що в неї перехопило подих. Потім Дмитро випростався на весь зріст, але навіть мимохідь не поглянув на Ганнусю. І коли пролунав його оксамитовий голос, вона відчула, як стислось її серце, болем відгукуючись на це звучання.

— Прошу нас вибачити, Даниле Яковичу, — промовив він, кинувши погляд на дядька Данила, — але ми вже підемо, тьотя не зовсім гарно себе почуває.

На обличчі тітки Глашки промайнув невдоволений вираз, вона стрільнула очицями спочатку на Дмитра, потім на доньку, посміхнулась доброзичливо, ось тільки тепла в тому погляді не було зовсім.

— Звичайно.

Потім вона помовчала, щось обмислюючи, й знову посміхнулась.

— Яка ж тут може бути образа, здоров’я дорогої Ганни Гаврилівни для нас головне. А ось Даруся вас проведе, справді ж, люба?

Дарина скривила свого носа так, мов покуштувала кислиці, та невдоволено поглянула на матір.

— Ой, мамо, в нас же для цього є Ганна, нехай вона їх і проводить, а у мене ще є справи, — відповіла Дарина й підкреслено відверто нахилилась до Прокопенка, щось зашепотіла йому на вухо.

Темно-сірі очі Дмитра, сковзнувши до лиця Ганнусі, затримались на ньому всього якусь мить, а потім байдуже відвернулись, але його тьотя привітно відгукнулась, посміхнувшись.

— Ходімо, дитинко, відчиниш нам!

Ганнуся покірно рушила за ними на геть ватяних ногах, продовжуючи стискати в спітнілих долонях Павлові троянди, відчуваючи на шиї важким тягарем майоровий подарунок. Стежачи за його високою прямою постаттю, вона не могла позбутися думки про те, що немає в неї права на цю річ та й він, побачивши Павла, певне, уже жалкує про цей свій подарунок. Відчинивши їм двері, Ганнуся тремтячими вустами посміхнулась у відповідь на теплу посмішку Ганни Гаврилівни, а коли коло неї порівнялась висока постать майора, не полишаючи собі часу на вагання, ледь чутно вичавила з себе:

— Дмитре Михайловичу… можна вас на хвилинку?

Погляд незрівнянних очей напружено сковзнув спочатку по її обличчю, потім опустився нижче, на оті нещасні квіточки, знову зазирнув їй в очі, ледь помітно примружившись та сколихнувши у серці Ганнусі котрусь невидиму струну, що озвалась на його погляд пронизливою нотою.

— Я слухаю, — сухо відповів він, зупиняючись на порозі. Його тітонька, кинувши на них погляд через плече, швиденько зникла за дверима своєї квартири та ще й щільно причинила їх за собою.

Залишившись з ним наодинці, Ганнуся знічено пробелькотіла:

— Я… мені здається, що я маю повернути вам ось це. — Невпевненим рухом поклавши троянди на столик біля дверей, вона підняла руки, аби зняти з себе ланцюжок з прикрасою, але його тепла рука, торкнувши її за лікоть, зупинила Ганнусю, пронизавши її тіло мов гарячим струмом.

— Не треба. Я подарунків назад не беру.

Ганнуся зніяковіло опустила руки.

— А мені здається, що буде недоречним залишати його в мене, — промовила Ганнуся, почуваючи себе досить дивно під його пильним та пронизливим поглядом, яким він деякий час дивився на неї після цих слів, а потім промовив, скрививши рота в незрозумілій усмішці.

— Боїтесь свого нареченого?

Він ревнує! Усвідомлення цього гостро торкнулось Ганнусі, змушуючи підвести очі й зазирнути темно-сірі озера, у глибинах котрих чаїлось щось незрозуміле та хвилююче. Його обличчя і далі було прохолодно-відчуженим, але очі промовляли про його почуття без слів. Він ревнує! Якщо ж так, то просто не може бути байдужим до неї.

— Він мені не наречений, — повільно відказала Ганнуся, гадаючи з простою невинністю своєю, що слова ці звеселять його, зруйнують ту стіну відчуження, що поросла між ними з появою Павла та неправдивих солодко-оманливих слів Дарини про те, що Гребенко