Читати книгу - "Пора грибної печалі"

цього лютого зимового ранку, коли навіть вода в колодязі взялася кригою, Пастеляк ніяк не міг перед молитвою позбутися земних думок, і правиця, не в силах видобути хреста, так і німіла покірно на грудях. А житейські думки плелися одна за одною.

Йому так щастило, особливо при Дзьобакові. Здавалося, всі щедроти, які були даровані іншим, збігалися до його обійстя. Але ось уже півроку, як після смерті Петра доля відвернулася від нього. Мало того, вона почала жорстоко мстити за колишню ласку.

На сампочатку жнив, коли під Віщункою вигрівалися на розлогих готарах викохані, пишні хліба, неспогадано налетів град і за якихось десять хвилин перемолотив все поле, полишивши за собою не колосся, а одні сльози. Біда бідою: від вогню і води нікуди не втечеш. Можна б і змиритися. Але чому град пішов тільки на його поле, оминувши інших. Чому?

Ледве серце відійшло від одного лиха, як приспіло друге. Наприкінці літа, саме в неділю, коли із жінкою далися в церкву на вечірню відправу, блискавка метнулась у хлів — спалахнув, як сухе клоччя. Діти, сусіди встигли щось таки врятувати із дрібноти, але найкраща худоба — корови, воли, коні — захлинулась у вогні. А тут під зиму трапилася ще одна пригода — загадка. Якось прокинувся від жахливого гамору за вікном. Вибіг на двір, а в передсвітанковому небі висять над обійстям полчища чорних воронів. Не завважив спершу Пастеляк на той небесний базар, бо пізня осінь завжди гнала птахів до людських осель, то й спокійно до хати подибав. Зодягнувся й пішов по газдівству. Але минула година, друга, а галас над двором не вщухав. З кожною хвилею вороняча зграя гусла. Скоро над обійстям вже й просвітку не стало видно. Далі зграя почала обліплювати дерева, сідати на хату, дровітню, хлів, пертися прямо в очі. Вибіг на вулицю, а над селом пусто-пусто. Тільки ось над його оселею такий гармидер. Притьмом метнувся у хату, схопив гвинтівку і почав безперестанку палити у зграю. Ворони, як стиглі чорні яблука, гепали один за одним з дерев, але птахи й не думали братися з обійстя. На постріли прибігли й інші газдове. Завбачивши чорну біду сусіда, взялися й собі до зброї. Цілий день не стихало бехкання гвинтівок у дворі Пастеляка, а гайвороння налітало й налітало. І тільки смерком зграя неохоче знялася й попливла у глибоку ніч. Мав Пастеляк відтак ще на один день роботи: збирав трупи воронів, якими по щиколотки було встелено все обійстя, й вивозив закопувати за околицю села. Майже дві цілі підводи спровадив туди.

І ось накаркало гайвороння.

Кілька днів тому Андрій вертався зі школи і закортіло поковзатися на ріці. Розігнався з берега, полетів й втрапив прямісінько у засклену тонким льодом ополонку, у якій жінки перед тим білизну прали. І не бачили б Пастеляки більше сина, коли б старий Петах не нагодився поблизу. Витягнув закоченілого хлопця й приволік на спині до обійстя. Загримав у ворота і, коли зблідлий Пастеляк вийшов, тільки й сказав:

— Візьми, ледве витягнув його з прорубу.

І, не промовивши більше слова, пішов.

Ввечері хлопець впав у страшну гарячку. Лікар сказав:

— Якщо переживе кризу й прийде до пам’яті, все буде гаразд. Але надії мало…

Благав на колінах, молив, обіцяв великі гроші, але лікар тільки розвів безпорадно руками:

— Пане Пастеляку, мені, дохтору, підвладна тільки мізерна частина життя людського. А все воно у волі Всевишнього.

І ось вже кілька днів хлопець не приходить до тямки. Лежить ось тут, у хаті, як мрець, час од часу стогнучи.

Сходило сонце. І весь світ якось аж затремтів у передчутті радості. Сніги у дворі аж знялися і вдарилися дзвінко об вікна хати — посипався іній з дерев, наче срібна мука. І Пастеляк вперше в житті завагався — хреститися йому чи ні. І все-таки перехрестився. Від того здалося, що хтось легко зітхнув у його серці.

За своїми думами він і не почув, як боязко заскрипіли двері і на порозі стала мала Магдалина — одна із Петахів, дівчинка років дев’яти. Він побачив її уже біля печі. Мала, закусивши мізинець, насуплено, з острахом втупилася в підлогу.

«Приплелося сученя», — подумав зло про себе Пастеляк, але вдавав, що не помічає дитину.

Дівчинка, побачивши, що на неї ніхто не звертає уваги, живо зблиснула оченятами і тихо підійшла до ліжка. Витягла з кишень сардака кілька сушених груш і поклала біля Андрія. Потому нахилилась над ним і щось зашепотіла. Андрій не поворухнувся. Обличчя його відсвічувало жовтизною, ніс загострився, щоки запали… Магдалина знову щось проказала до хлопця. Потому боязко оглянулася на Пастеляка. Він стояв біля вікна і не обертався. Дівчинка простягнула руку до Андрія і торкнулась долонею чола. Провела відтак ніжно по його обличчю і раптом заплакала. Це сталося так неспогадано, що Пастеляк весь аж оціпенів. Боявся ворухнутись. Йому раптом стало ніяково, навіть страшно. Адже у цю ж хвилину Пастеляк не зміг би віднайти у собі жодного теплого, людського слова, аби втішити, приголубити дитину своїх заклятих ворогів.

Магдалина плакала безутішно, і гарячі сльози з її по-дитячому красивих вій одна по одній скапували Андрієві на чоло. Хлопець раптом поворухнув головою і відкрив очі. Свідомість поволі вертала до нього. Спершу він побачив червоних когутів, що весело кукурікали по стінах на полив’яних мисках, пучки Петрового батога на стелі. Відтак повернув головою і зустрівся з очима дівчинки.

Вона відступила на крок від ліжка.

— Магдалино, се ти? — прошепотів спеченими губами. — А я був так далеко. Далеко-далеко і там страшно без тебе. Магдалино, там темно так…

Дівчинка посміхнулась крізь сльози, а потім, озирнувшись чи не бачить Пастеляк, прошепотіла:

— А я кожного дня тікала до вас. А няньо завжди ловили і били, за волосся тягали. Дуже били, а я, видиш, все одно утекла.

І мовби боячись, що хлопець знову може повернутися туди далеко, де так темно і страшно без неї, Магдалина схопила його за руку і притиснула до себе.

Пастеляк все чув, але боявся повернутись. Погляд його довго блукав десь за дверима, межи снігами.

— Боже, де ти, чому страшно ведеться так на цьому білому світі? — запитав сам себе.

І знову глянув у небо, наче у молитовник, намагаючись там знайти відповіді для себе. Але небо було холодне і синє, як застигла посмішка мерця.

…І ось тепер, на похороні, Пастеляк чомусь раптом подумав, що все, що сталося з його родом, почалося саме від того зимового дня. Ні, він