Читати книгу - "Викрадачі"

велику вбудовану шафу. Майже цілком її займали письмовий стіл, полиці та стілець. Письмовий стіл був антикварним, як і більшість меблів, що я бачив у Кейт, — величезний, з висувною кришкою, яка й була висунута, а під нею комірки, доверху набиті паперами; розгардіяш, як вона й попередила.

У цій кімнаті я набагато більше, ніж у вітальні, відчув присутність Роберта Олівера: я уявляв, як рухаються його сильні руки, розподіляючи по комірках рахунки, квитанції, непрочитані статті. На підлозі лежали два пластикових кошики з акуратно наклеєними ярликами — це, здається, Кейт розбирала папери. Ніде я не побачив картотеки, та й місця тут уже не було ні для чого, хоча Кейт могла засунути картотеку кудись в інше приміщення.

— Як же мені не хочеться усім цим займатися, — зауважила вона, але не стала розвивати свою думку.

На полицях стояли словник, довідник кіно, детективні романи (декілька з них французькою мовою) і багато праць, присвячених мистецтву. «Пікассо і його світ», Коро, Буден, Мане, Мондріан, постімпресіоністи, портрети Рембрандта, вражаюча кількість книг про творчість Моне, Піссарро, Сера, Дега, Сіслея — переважала Франція дев’ятнадцятого століття.

— Роберт більш за все любив імпресіоністів? — запитав я.

— Здається, так, — вона знизала плечима. — Час від часу йому найбільше подобалося то одне, то інше. Я не встигала поділяти його нові захоплення. — В її голосі вчувалися нотки відрази, і я повернувся в бік столу. — Будь ласка, дивіться, що хочете, тільки зберігайте порядок. Порядок… — Вона закотила очі, запізно збагнувши мимовільну іронію. — Все одно, нехай речі лежать так, як зараз: я намагаюсь розібратися в усіх фінансових документах — вони можуть колись знадобитися для перевірок.

— Ви дуже люб’язні.

Я мав пересвідчитися, що вона надала мені дозвіл. Не бажав думати про те, що ритися в паперах живого пацієнта без його власної згоди — це серйозний крок, навіть якщо його колишня дружина заохочує мене, майже наполягає, щоб я подивився. Особливо серйозний саме тому, що вона мене заохочує. Втім, Роберт же сказав, що я можу розмовляти з ким заманеться.

— Як ви гадаєте — може тут знаходитися щось таке, що дійсно стане мені у пригоді?

— Навряд чи, — сказала вона. — Може, саме тому я така щедра до вас. У Роберта не було дійсно особистих паперів — він не записував своїх вражень, не було в нього щоденника, взагалі нічого такого не було. Мені подобається писати, а він говорив, що не може по-справжньому збагнути світ за допомогою слів, йому потрібно було дивитися на світ, замальовувати кольори, писати фарбами. Я тут насправді нічого не знайшла, хіба що властивий для нього грандіозний безлад.

Вона коротко розсміялася, чи то пирхнула, немов їй сподобалося власне визначення — «грандіозний».

— Можливо, це не зовсім так — що він взагалі нічого не записував. Він робив якісь маленькі нотатки для себе, списки, а потім вони губилися у цьому безладі. — З відкритої комірки вона витягла аркушик паперу. — «Мотузка для краєвиду, — читала вона вголос, — замок для хвіртки в саду, купувати алізарин[45] і дошку, заскочити в четвер до Тоні». Він однаково все забував. А як вам це сподобається: «Незабаром мені сорок — поміркувати про це»? Ви можете в таке повірити? Нагадувати собі самому, що потрібно поміркувати про таку важливу подію! Коли я бачу цей мотлох, я радію, що не мушу більше мати справу з рештою… тобто мати справу з ним. Але прошу, погляньте самі! — Вона посміхнулася мені. — А я піду приготую нам ленч, щоб ми спокійно поїли, перш ніж мені йти за дітьми. І, зрозуміло, у нас є ще завтра. — Вона вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Розділ 17

Марлоу

За хвилину я сидів на Робертовому стільці перед письмовим столом. То був один з таких собі допотопних конторських стільців з порепаною шкірою й рядами мідних цвяхів; він непевно обертався на коліщатках, а раптом міг закинутися назад, мало не перекидаючись. Скоріше всього, успадкований від дідуся, а то й прадіда. Я підвівся й тихенько зачинив двері. Вона не заперечуватиме, в цьому я був упевнений: вона фактично залишила все це на мій власний розсуд. У мене склалося враження, що Кейт — максималістка: або все, або нічого. Або вона свідомо розповість і покаже мені все, або залишить свої секрети при собі, й зупинилася вона на першому. Подобалась вона мені, дуже подобалась.

Я схилився над столом і витяг з одної комірки пачку паперів: банківські повідомлення, зім’яті квитанції про сплату рахунків за воду й електроенергію, кілька чистих аркушів з блокнота. Мені здалося дивним, що Кейт довіряла сімейні фінанси своєму неорганізованому чоловікові — втім, можливо, він сам наполягав. Я запхнув усі папери туди, звідки взяв. У деяких комірках не було нічого, крім пилу й клаптиків паперу: тут вже похазяйнувала Кейт. Я уявив, як вона витягає весь цей мотлох зі столу, десь розкладає у суворому порядку, а стіл протирає — не виключено, ще й полірує. А може статися, що вона впустила мене сюди через те, що насправді прибрала вже все дійсно особисте. Тоді це просто красивий жест, удавана гостинність.

У решті комірок не знайшлося нічого цікавого, крім якоїсь засохлої речі, що засунули у віддалений куточок — то була дуже давня цигарка з марихуаною. Я впізнав давно забутий запах, як упізнаєш присмак десерту, яким ласував у дитинстві. Я акуратно поклав цигарку на місце. Верхні дві шухляди були забиті начерками, звичайними вправами з малюнку людських постатей, і жодна не нагадувала ту пані, портретами якої Роберт заповнив свою палату в «Ґолденґров». Старі каталоги — здебільшого з товарів для художників, а декілька зі спортивного одягу й приладдя, ніби Роберт захоплювався також велосипедом або пішим туризмом. А чому це я так уперто думаю про нього в минулому часі? Він ще може одужати й пішки пройти плаєм через усі Аппалачі, від краю до краю,[46] а мій обов’язок — допомогти йому, щоб він був здатним на це.

Висунути нижню шухляду виявилося важче, тому що вона була переповнена зошитами з жовтих аркушів — там Роберт, здається, робив нотатки для своїх занять зі студентами («Попередні замальовки окремих частин, кілька фруктів — натюрморт на все заняття, дві години?»). Із цих нотаток я вивів, що для проведення занять він лише окреслював загальні питання, на більшості паперів не було дат. Вистачало й того, що в аудиторії або студії знаходився він сам, а більшого Роберт і не планував. А може, він дійсно був таким талановитим педагогом,