Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переконавшись, що їх нема, я збагнув з усією очевидністю: останнє, до чого я ще здатен сьогодні, — це не втекти з цієї процесії. Відчуття, що смерть цієї дівчини суперечить всім законам життєвої логіки, навіть тому, що могло б призвести до самогубства, а відтак вона мовби несправжня, наростало в мені дедалі більше. В якийсь момент мені захотілося забігти наперед, спинити машину, що рухалася нестерпно повільно, і змусити признатися, якщо не всіх, то хоча б частину цих людей з сумними виразами на обличчях у чомусь такому, що призвело до загибелі дівчини, котру я пізнав у її останні години.
Але я розумів, що не зроблю цього. Бо інакше довелося б признаватися у тому, що було… було насправді.
«Було насправді?» — перепитав я себе.
Мені стало нестерпно боляче. Боліло все тіло. Я був суцільним зболеним згустком нервів і наскрізь просякнутий болем плоті. Ось-ось з моїх вуст мали зірватися слова, ще болючіші.
Про те, що відбулося насправді. Коли я скажу, ці люди, можливо, кинуться і розтерзають мене на шматки. Нехай, я готовий до всього. Готовий. Ще хвилина, дві, і я закричу.
Процесія, проте, завертала на кладовище, що вклинювалось у старий сосновий ліс. За час ходи я не помітив, щоб хтось сказав хоч слово. Двоє чи троє здивовано зиркнули на мене, може, також силкуючись упізнати. Небо, що сьогодні нависало низько над землею, пророкуючи близький дощ, здавалося, понижчало ще більше. Стало майже темно. Не лише я, а й інші з тривогою поглядали на небо. Щось має статися, подумав я.
Але нічого не сталося. Труну зняли з машини і поставили на дві спеціальні лавочки, що стояли одразу при вході на кладовище. Я знав, що колись самогубців ховали окремо, за огорожею, але, очевидно, тепер не дотримувалися цього суворого правила. Правда, не було священика, неодмінно присутнього останнім часом на похованні, — так ми ховали у Львові навіть одного нашого викладача, донедавна затятого атеїста. Але при похованні самогубці його й не могло бути.
Тим часом троє людей: старий чоловік, колишній вчитель Ніли, її колега, худа, сивувата, хоч на вигляд не старша за сорокалітню, жінка, хлопець років сімнадцяти, очевидно, учень, сказали про те, яким добрим педагогом і чудовою людиною була покійна.
І гарною коханкою, по-блюзнірськи подумав я і опустив очі, наче хтось міг почути мою крамольну думку. Та, опустивши очі, вже не смів їх підвести. Я боявся ненароком зустрітися поглядом з матір’ю Ніли. Вона виглядала так, як і мала виглядати згорьована мати. І все ж мені здалося: окрім невтішного горя, на її обличчі досі є застигла печать того самого жаху, що з’явився, коли вона побачила на веранді дочку разом зі мною і дізналася, що я її врятував.
Рідні, хто ридаючи, хто лише схлипуючи, прощалися, цілували лоба, руки, ноги, а я заціпеніло дивився на мертву дівчину, і жахливе усвідомлення, що вона ось-ось усміхнеться, усміхнеться саме до мене, не полишало мене цих три чи й чотири найтяжчих хвилини. Я був близький до зомління і, може б, і гепнувся на сиру й холодну землю, що от-от має прийняти людину, до загибелі якої і я мимоволі причетний. Може б воно так і сталося, якби я не відчув на собі чийогось погляду. Холодіючи від думки, хто це може бути, я оглянувся. Але то був не «жебрак», як я сподівався, а Микола Мефодійович.
— Ви також…
Він вимовив тихо-тихо, ледве прошелестів, але мені чомусь полегшало. Я відступив крок, другий і став поруч нього. Так ми пішли поряд і тоді, коли труну понесли на плечах між могилами.
Я мусив кинути грудку землі на її домовину, останній її дім, притулок такого вродливого тіла, і я зробив це. А кинувши, ледве не скрикнув: на мене дивилися сухі й гарячі жіночі очі. Очі її матері. Вони пропікали наскрізь і разом з тим притягали. Я ступив крок до неї, ледве не полетів на купу свіжонасипаної землі і спинився. Вона щось казала, здається, ще тихіше, ніж Микола Мефодійович, натужно ворушачи губами. Я поспішно схилив голову й відійшов. І, вже вибравшись із цього сумного гурту, збагнув, що вона казала. Це були слова: «Ви не могли її врятувати». Мати Ніли мовби вибачалася переді мною, але очі, очі, її очі так пекли, що я подумав, чи не вигадав сам ці слова. Може, вона казала інше: «Ви не винуватий?» — подумав я, та очі, очі, пригадав, спинився і змусив себе озирнутися. Звідси матері Ніли не було видно. Я підвів голову: хмари майже торкалися верхівок дерев, густо-сірою ковдрою налягаючи на кладовище.
Я йшов між могилами, наче щось шукав, і ледве не врізався у темний кам’яний хрест переді мною, коли збагнув, що саме мені потрібно. Я шукав могилу першої загиблої, Людмили Черняк. Придивлявся і придивлявся, вбирав прізвища, скорботні написи, фотографії, але тієї, що шукав, усе не було. Оглянувшись нарешті, я побачив, що залишився на кладовищі сам. Десь при виході маячіли останні учасники похорону. Я пересилив бажання піти вслід за ними і став шукати далі. За спиною глухо шумів ліс, ще дві-три могили, і мені стала ввижатися у цьому шумі глуха погроза. Я стис міцніше зуби і рушив іще далі. На землю впали перші краплі дощу, незабаром він припустився з усієї сили. Крізь дощову завісу мені ввижалися за деревами якісь фігури, котрі оточували мене, але я не зупинявся. Вже майже нічого не видно було, вода заливала очі, лилася за комір, а я кудись ішов. У якусь мить я подумав, що божеволію, але не спинився. Дійшовши до краю кладовища, повернув назад і, спотикаючись, пробирався від могили до могили. Відчуття, що я ось-ось знайду, пізнаю щось важливе, що припинить мої муки останніх днів, лише зростало з кожним подоланим метром слизького розквашеного ґрунту. Враз я спіткнувся. Далеко, при вході, маячіла чиясь фігура. Постать живої людини, зрозумів я. Неприємний холодок пробіг по спині. Все ж я рушив назустріч, і той незнайомець рушив теж. Ми стали невблаганно зближуватися. От і все, подумав я, зараз матимеш вирішення. Я був переконаний, що то або котрийсь із тих двох, що били Нілу, або… або… Так, або «жебрак», зустрічі з яким я прагнув цілий день. Стиснувши пальці в кулак, попрямував усе рішучіше й рішучіше, готуючись дорого віддати життя чи скинути з пліч тягар невідомості, готовий якоїсь миті навіть продати душу дияволу, аби нарешті щось суттєве дізнатися.
Та ще за десятків
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.