Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

ППШ. У нього, мабуть, заїдала пружина. «Треба буде дати йому кілька ріжків, — подумав я. — Нащо він носить із собою важкі кругляки?[3] В кишеню їх не покладеш, за халяву не засунеш».

— Він цікава постать, отой Горілий, — сказав Гупан, так, ніби між іншим. — Головатий! Це він запропонував абверу створити загін «під партизанів». Він і сам був у списках абверу… Дарма що вступив у загони УПА.[4] Це, братику, стріляний горобець. Фашисти йому довіряли. Довірили йому з бойовиками навіть охорону транспортерів… Тих, що перевозили гроші… Та, видно, даремно довірили.

— Які гроші?

— Наші, радянські. Абвер в УРі мав таємні склади. Школа була для диверсантів. І гроші зберігалися. Мабуть, щоб забезпечувати агентуру. Або ще для якихось операцій. За нашими відомостями, не один мільйон вони держали на складі. Горілий із своїми поплічниками супроводжував останні бронетранспортери. Наші літаки їх підпалили. Тут, на околиці Глухарки. А Горілий уцілів.

Гупан повернувся до мене всім корпусом, так що аж табуретка затріщала. Око начальника райвідділу НКВС хитро блиснуло.

— Є відомості, що він обгорів при цьому. Так що його прізвисько цілком виправдалося зрештою… А коли врахувати, що після поранення в горло у бою з партизанами голосок у нього став писклявий, то нікуди він од нас не дінеться з такими відмітками! При всій своїй хитрості. Не втече! Так що ти марно не ризикуй!

— А ви хіба не ризикуєте? — спитав я. — Два чоловіка в охороні — це що, надійно, еге? Ще й кругляк заїдав. Кулемета не знайшлося в районі?

— Не заривайся, — сказав Гупан. — Грубіяниш.

— А я в «яструбки» не набивався. А вже коли взяли, то дайте повоювати.

— Дам, — мовив Гупан. Він повернувся до Серафими. — Бабусю, — промовив, — у кого вдався оцей твій байстрюк?

Не знав він баби. Досить її тільки піддрочити. Вона заледве встигла поставити на стіл другу сковорідку яєчні з шкварками, як її прорвало.

— Він байстрюк? — спитала Серафима. — Він не байстрюк… Він чортове поріддя. Він же мене всю нервеною зробив. Воювати він хоче! А щоб він свого кулемета проковтнув, як мені ця війна потрібна! Та й ви теж добрі,— несподівано закінчила баба. — Ви його взяли, як голубка, ласкою, а прийде час, виженете, як голуба, із свистом. Тільки з вас і толку, що галіфе широчезне, на три… вистачить.

— Ого, — озвався Гупан. — Тепер я розумію, в кого вдався цей байстрюк.

— У матір, — відрізала Серафима. — Весь в Ізабелку! У тієї теж вітер у голові.

— Остогидла людям війна, — промовив один з міліціонерів, щоб пом’якшити враження, справлене лютими нападками на начальника райвідділу НКВС. Галіфе у Гупана справді було широке.

Але Гупан не образився.

— Пізнаю Глухарку, — сказав він. — Сюди міліція й до війни не їздила. Боялася язикатих жінок. А вже як було депутатові звітувати тут!.. Дехто посивів од переживань. Ти мене зрозумій, — повернувся він до мене. — Ти що гадаєш, я із хвастощів узяв з собою тільки двох чоловік? З геройства? Нема в мене людей! Усі люди і всі кулемети лишилися в Ожині. Бо — не для розголосу хай буде сказано — банда Шмученка проривається на захід. Двісті вісімдесят чоловік, усі навчені, і втрачати їм нічого, зрозумів? Дрібні села їх не прогодують, отож є побоювання, що вони надумають потрусити Ожин з його магазинами… А людей у мене… Одне слово, небагато в мене людей. І до твого Горілого руки в мене не доходять. І чого він сидить в УРі, той Горілий? — спитав він сам себе, замислившись. — Чого він чекав?

— Поки Радянська влада впаде, — засміявся міліціонер. — Від фашистів не впала, може, від Горілого не встоїть.

— У нього є якісь міркування, — провадив далі Гупан. — Горілий не дурень. Він міг би влитися в банду Шмученка і постаратися пробитися до Західного Полісся. Там бандерівцям вільніше. Але чогось чекав…

— Може, любка тримає? — спитав сміхотливий міліціонер.

— Ні… В його становищі не до любки. Хитрий фінік той Горілий. — Гупан повернувся до мене, довірливо, напівпошепки сказав — Є у мене думка, що не випадково екіпажі бронетранспортерів загинули, а Горілий уцілів. Бачиш, націоналісти, ці бандюги, дарма що з фашистами дружно жили, а теж були собі на умі. Отож і вирішили вони, раз ті відступають, прибрати грошики до рук, щоб постачати свої банди й агентів, яких позалишали тут… Схоже на те, що так… Цілком можливо, що грошики тепер у Горілого. Але чого він тоді засів біля Глухарки, не збагну. Можливо, після опіків не оклигав… Поводиться він підозріло — тихо, у бійку не встряє. Остерігається!

— Авжеж, тихо поводиться, — я кивнув на сіни, де лежав Абросимов.

— Ну, такої слушної нагоди бандити пропустити не могли, — мовив Гупан, спохмурнівши. — Супроти Абросимова вони нічим не ризикували. Познущатися над комсомольським активістом — це для Горілого… Але, ти зверни увагу, у справжній бій цей гад устрявати не хоче! Інакше він давно навідався б до Глухарки… Бач, навіть два «яструбки» його лякають — не хоче дістати кулю. Таке враження, що в нього якесь важливе завдання… — Він замислився. Додав — А взагалі, Іване, сиди в селі. Налагодь як слід охорону і тримайся. Трохи розв’яжемо собі руки — від твого Горілого самі ріжки та ніжки зостануться. Він приречений. І історично і фактично, це точно!

— Я оце був учора в Сагайдачного, — сказав я. — Він теж мислить широкими масштабами. Вдалину дивиться. А Абросимова вбили.

— Знаю, що вбили, — сказав Гупан різко. Ложку він усе-таки доламав: в одній руці залишилося держальце, в другій коновка. — І до його матері мені йти, а не тобі, зрозумів? Та що там іти! Мені викликати її для опізнання трупа…

— Що там опізнавати, навіщо? — сказав я.

Міліціонери скинулися очима. Видно, я поставив дурне запитання.

— Закон такий! — промовив Гупан. — А навіщо ми стільки паперу списали? Рахунок пред’являтимемо… Як і належить.

Я знизав плечима. На фронті ми ніколи ніякого опі-знавання не проводили. Бо кому ж рахунок пред’являти?

— Ану лишень дай, — сказав я одному із законників, тому, який і досі вовтузився з пружиною. Я висипав патрони з диска і, нагнувшись, дістав з-за грубки два ріжки. — Візьми!

— Непогано у вас з боєпостачанням, — кинув Гупан.

— У наших лісах цього добра досить…

— У вас усього в лісах досить, — зауважив міліціонер. — У ваших лісах шестеро очей треба мати. Двоє спереду, двоє по боках, двоє позаду…

3.

Уночі Гупан довго не міг заснути, кашляв і перевертався, тапчан мій рипів під його важким тілом. Я теж не спав. Ми з охоронцем повлягалися на підлозі, де