Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

клоунами і красунями в купальних костюмах. На хіднику юрмилися глядачі. Хенрік Ванґер показав на дівчину, що стояла серед них.

— Це Харієт. До її зникнення залишається близько двох годин, і вона гуляє містом разом з однокласниками. Це її остання фотографія. Але тут є ще один цікавий знімок.

Хенрік Ванґер почав перегортати далі. На інших сторінках альбому було близько ста вісімдесяти фотографій — шість плівок — катастрофи на мосту. Після почутої розповіді було навіть трохи моторошнувато раптом побачити Харієт зафіксованою на чітких чорно-білих знімках. Фотограф добре знав свою справу і вловив пануючий хаос. Багато знімків зображали те, що відбувалося навколо перевернутої автоцистерни. Мікаель легко розпізнав сорокашестилітнього Хенріка Ванґера, забрудненого мазутом, що розмахував руками.

— Це мій брат Харальд. — Старий показав на чоловіка в піджаку, що нагнувся вперед і показував на щось у розбитій машині, де сидів затиснутий Аронссон. — Мій брат Харальд неприємна людина, але, думаю, його можна викреслити із списку підозрюваних. За винятком кількох хвилин, коли йому довелося збігати до садиби, щоб перевзутися, він весь час був на мосту.

Хенрік Ванґер гортав альбом далі. Одні знімки змінювалися іншими. Ось автоцистерна. Зіваки біля берега. Аронссон у розбитій машині. Оглядові знімки. Великі плани.

— Ось цікавий знімок, — сказав Хенрік Ванґер. — Наскільки нам вдалося з’ясувати, його зроблено приблизно о п’ятнадцятій сорок — п’ятнадцятій сорок п’ять, тобто десь через сорок п’ять хвилин після того, як Харієт зустрілася з Отто Фальком. Погляньте на наш будинок, на середнє вікно другого поверху. Це кімната Харієт. На попередньому знімку вікно зачинене. А тут воно відчинене.

— Хтось у цю хвилину був у кімнаті Харієт.

— Я опитав усіх; ніхто не признався, що відчиняв вікно.

— Отже, або його відчинила сама Харієт, і, значить, у цей момент вона була ще жива, або хтось вам збрехав. Але навіщо вбивці заходити до неї в кімнату і відчиняти вікно? І навіщо комусь треба було брехати?

Хенрік Ванґер похитав головою. Відповідей у нього не знайшлося.

— Харієт зникла о п’ятнадцятій нуль-нуль або трохи пізніше. Ці фотографії дають деяке уявлення про те, де в цей час був народ. Тому я і можу зняти підозру з частини присутніх. Зауважу, що з тієї ж причини люди, відсутні на знімках, повинні бути включені до числа підозрюваних.

— Ви не відповіли на питання про те, як, на вашу думку, могло зникнути тіло. Думаю, що існує цілком очевидна відповідь. Звичайний трюк з арсеналу ілюзіоністів.

— Насправді є кілька цілком реальних варіантів. Убивця наважується десь близько п’ятнадцятої нуль-нуль. Він або вона навряд чи використовували яку-небудь зброю — інакше могли б залишитися сліди крові. Я припускаю, що Харієт задушили і сталося це тут у дворі, за стіною; цього місця не видно фотографові, і воно не проглядається з будинку. Там є зручна стежка, що веде найкоротшим шляхом від пасторської садиби, де її бачили востаннє, назад до будинку. Зараз там газон і деякі насадження, а в шістдесятих роках там був посипаний гравієм майданчик, на якому паркували автомобілі. Убивці потрібно було лише відкрити багажник і засунути туди тіло. Коли ми наступного дня почали пошуки, ніхто не думав, що скоєно злочин, — ми кинули всі сили на огляд берегів, споруд і найближчої до будинку частини лісу.

— Отже, багажники автомашин ніхто не перевіряв.

— А наступного вечора вбивця міг безперешкодно взяти авто, переїхати через міст і сховати тіло десь в іншому місці.

Мікаель кивнув:

— Просто під носом у тих, хто вів пошуки. У такому разі йдеться про дуже холоднокровного мерзотника.

Хенрік Ванґер гірко посміхнувся:

— Під ваше влучне визначення підходить багато членів сім’ї Ванґер.

О шостій годині вони продовжили розмову за обідом. Анна поставила на стіл смаженого зайця із смородиновим желе і картоплю. Хенрік Ванґер приніс витримане червоне вино. У Мікаеля все ще лишалося багато часу, щоб устигнути на останній потяг.

«Час закруглюватися», — подумав він.

— Я визнаю, що ви розповіли захопливу історію. Але ніяк не збагну, навіщо ви мені її розповіли.

— Я ж уже пояснив. Мені треба дізнатися, яка тварюка вбила мою внучату племінницю. І для цього я хочу використати вас.

— Як?

Хенрік Ванґер опустив ніж і виделку:

— Мікаелю, скоро тридцять сім років, як я болісно роздумую над тим, що трапилося з Харієт. З часом я почав присвячувати її пошукам усе більше вільних годин.

Він замовк, зняв окуляри і почав розглядати якусь невидиму плямочку на скельці. Потім звернув погляд до Мікаеля:

— Якщо бути до кінця чесним, зникнення Харієт стало причиною того, що я поступово випустив з рук кермо влади в концерні. Я втратив інтерес. Я знав, що в моєму оточенні — вбивця, і роздуми й пошуки правди стали заважати роботі. Найжахливіше, що з часом цей тягар не став легшим, навпаки. Десь у році сімдесятому був період, коли мені хотілося тільки одного: щоб мені дали спокій. На той час Мартін вже увійшов до правління, і йому доводилося все більше і більше брати на себе мої обов’язки. У сімдесят шостому році я відійшов від справ, і Мартін став генеральним директором. Я як і раніше зберігаю місце в правлінні, але після мого п’ятдесятиліття мені мало в чому вдалося досягти успіху. За останні тридцять шість років не було дня, щоб я не думав про зникнення Харієт. Вам може здатися, що в мене це стало нав’язливою ідеєю — так, в усякому разі, вважає більшість моїх родичів. Так, очевидно, воно і є.

— Це була кошмарна пригода.

— Більш того. Вона зламала мені життя. Чим більше минає часу, тим краще я це розумію. У вас добре стоїть справа з самопізнанням?

— Сподіваюся, що так.

— У мене теж. Те, що сталося, ніяк не дає мені спокою. Проте причини з часом змінюються. Спочатку це, очевидно, була скорбота. Я хотів знайти її і хоч би поховати, щоб душа її заспокоїлася.

— Що ж змінилося?

— Тепер для мене, мабуть, важливіше знайти цього холоднокровного мерзотника. Найдивніше, що чим старшим я стаю, тим більше це набуває характеру всепоглинаючого хобі.

— Хобі?

— Так. Я свідомо вживаю саме це слово. Коли поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, я не зупинився. Спробував підійти до справи систематично і по-науковому. Я зібрав усі джерела і відомості, які тільки виявилися доступні, — фотографії там, нагорі, результати поліцейського розслідування, записав усі розповіді людей про те, що вони робили того дня. Тобто майже половину свого життя я присвятив збиранню інформації про один-єдиний день.

— Але ви розумієте, що за тридцять шість років убивця, можливо, вже