Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

й сам давно помер, і його благополучно поховано?

— Думаю, що це не так.

Почувши таке твердження, Мікаель здивовано звів брови.

— Давайте дообідаємо і піднімемося знову нагору. Для закінчення моєї історії бракує однієї деталі. Вона найнеймовірніша з усього.

Лісбет Саландер припаркувала «тойоту короллу» з автоматичним перемиканням швидкостей біля залізничної станції в Сундбюберзі.[33] Вона взяла її в гаражі «Мілтон сек’юриті». Спеціального дозволу Саландер не питала, але, з другого боку, Арманський ніколи безпосередньо не забороняв їй користуватися машинами фірми.

«Рано чи пізно доведеться обзавестися власним транспортом», — подумала вона.

Машини в неї не було, та зате був мотоцикл — старий «кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять «кубів», яким вона користувалася влітку. Взимку мотоцикл зберігався в підвалі.

Вона пройшла до Хьогклінтавеґен і подзвонила в домофон рівно о восьмій годині вечора. За кілька секунд замок затілікав, і вона піднялася сходами на другий поверх, де на табличці значилося скромне прізвище: «Свенссон». Саландер гадки не мала, хто такий Свенссон і чи існувала взагалі в квартирі людина з таким прізвищем.

— Привіт, Чума, — привіталась вона.

— Оса, ти приходиш в гості, тільки коли тобі щось треба.

Чоловік, що був на три роки старший за Лісбет Саландер, мав зріст 189 сантиметрів і важив 152 кілограми. Її власний зріст був 154 сантиметри, а вага — 42 кілограми, і поряд з Чумою вона відчувала себе карликом. Як завжди, у нього в квартирі було темно; світло від єдиної засвіченої лампочки просотувалося в передпокій із спальні, яку він використовував як робочий кабінет. Повітря здавалося важким і затхлим.

— Це тому, Чума, що ти ніколи не миєшся і в тебе пахне, як в мавпятнику. Якщо коли-небудь зберешся вийти на вулицю, я можу порекомендувати тобі сорт мила. Продається в «Консумі».

Він слабо посміхнувся, але не відповів і жестом запросив її за собою на кухню. Там він усівся за стіл, не запалюючи світла, і за освітлення в основному правив вуличний ліхтар за вікном.

— Я хочу сказати, що сама не велика любителька прибирання, але коли із старих пакетів з-під молока починає тхнути трупними червами, я їх згрібаю і викидаю.

— Я пенсіонер за непрацездатністю, — сказав він, — і не пристосований до життя.

— Саме тому держава забезпечила тебе житлом і благополучно про тебе забула. А ти не боїшся, що сусіди поскаржаться і соціальна служба нагряне з інспекцією? Тоді тебе можуть відправити до дурдому.

— У тебе для мене що-небудь є?

Лісбет Саландер розстебнула блискавку на куртці й дістала п’ять тисяч крон.

— Це все, що я можу дати. Це мої особисті гроші, і мені не дуже хочеться заносити тебе в декларації до статті службових витрат.

— Що тобі треба?

— Манжетку, про яку ти розповідав два місяці тому. Ти її зібрав?

Він осміхнувся і поклав перед нею на стіл якийсь предмет.

— Розкажи, як вона працює.

Протягом наступної години Саландер напружено слухала. Потім випробувала манжетку. Можливо, до життя Чума пристосований і не був. Але в дечому іншому він, без сумніву, був генієм.

Хенрік Ванґер стояв біля письмового столу, вичікуючи, поки Мікаель знову зверне на нього увагу. Той подивився на годинник:

— Ви говорили про неймовірну деталь?

Господар кивнув:

— Мій день народження припадає на перше листопада. Коли Харієт було вісім років, вона приготувала мені в подарунок картинку — засушену квітку в простенькій заскленій рамці.

Хенрік Ванґер обійшов навколо столу і показав на першу квітку. Це були дзвоники, вставлені в рамку по-аматорськи незграбно.

— Це була перша картинка. Я отримав її в п’ятдесят восьмому році.

Він показав на наступну рамку:

— П’ятдесят дев’ятий рік — жовтець. Шістдесятий рік — маргаритка. Це стало традицією. Вона виготовляла картинку влітку і приберігала до мого дня народження. Я завжди вішав їх тут на стіні. У шістдесят шостому році вона зникла, і традиція урвалася.

Хенрік Ванґер мовчки показав на порожнє місце в ряду картин. Мікаель раптом відчув, як у нього волосся стає на потилиці. Вся стіна була заповнена засушеними квітами в рамках.

— У шістдесят сьомому, через рік після її зникнення, я отримав на день народження оцю квітку. Фіалку.

— Як ви отримали квітку? — тихо спитав Мікаель.

— Загорнутою в подарунковий папір, в ущільненому конверті, поштою. Із Стокгольма. Без зворотної адреси і без будь-якої записки.

— Ви хочете сказати… — Мікаель повів рукою.

— Саме так. На мій день народження, кожного чортового року. Уявляєте, як мені? Це спрямовано проти мене, убивця мовби намагається мене доконати. Я болісно роздумую над тим, що, можливо, Харієт прибрали з дороги, бо хтось хотів дістатися до мене. Всі знали, що у нас з Харієт були особливі стосунки і що я бачив у ній рідну дочку.

— Що ви хочете, щоб я зробив? — спитав Мікаель.

Повернувши «короллу» назад у гараж під будинком «Мілтон сек’юриті», Лісбет Саландер вирішила заразом зайти до вбиральні в офісі. Вона скористалася своїм магнітним пропуском і піднялася ліфтом прямо на третій поверх, минувши головний вхід на другому поверсі, де були чергові. Відвідавши вбиральню, вона сходила по стаканчик кави до автомата, який Драґан Арманський поставив, коли нарешті зрозумів, що Лісбет не почне варити кави тільки тому, що від неї цього чекають. Потім вона зайшла до себе в кабінет і повісила шкіряну куртку на спинку стільця.

Кабінет являв собою прямокутне приміщення розміром два на три метри, відокремлене від сусіднього скляною стіною. Тут були: письмовий стіл із стареньким комп’ютером «Делл», офісний стілець, кошик для паперів, телефон і книжкова полиця. На полиці розташовувався набір телефонних довідників і три порожні блокноти. У двох шухлядах письмового столу лежали скріпки, кілька використаних кулькових ручок і блокнот. На вікні стояла зів’яла квітка з коричневим пониклим листям. Лісбет Саландер уважно оглянула квітку, неначе побачила її вперше, потім рішуче взяла її і відправила в кошик для паперів.

Свій кабінет Лісбет відвідувала рідко, можливо, разів шість на рік, в основному коли їй потрібно було посидіти самій і довести до пуття який-небудь звіт безпосередньо перед подачею. Драґан Арманський наполіг на тому, щоб у неї було власне робоче місце. Він мотивував це тим, що тоді вона відчуватиме себе частиною підприємства, навіть працюючи за власним графіком. Лісбет підозрювала, що Арманський сподівався дістати таким чином можливість наглядати за нею і втручатися в її особисті справи. Спочатку її помістили далі по коридору, в кімнату побільше, яку вона мусила ділити з колегою. Та оскільки Лісбет там ніколи не з’являлася, її врешті-решт перевели до цієї порожньої комірки.

Саландер дістала отриману від