Читати книгу - "Знахар"

знахаря, що пильно вдивлялися в неї.

— Що з вами? — схопилася вона.

І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.

— Ви… ви… — почала вона, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:

— Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням… Що це… що це…

Він устав і похитнувся.

— Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! — вигукнула вона.

— Мені паморочиться в голові, — озвався він, важко дихаючи. — Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…

Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…

Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.

Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігала до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.

— Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?

— Навіщо, панянко, я й сам дійду.

— Але я хочу прогулятися.

— Добре, — мляво погодився він.

— А може, закурите цигарку? Я зроблю.

— Закурю, — кивнув він головою.

Коли вони вже йшли дорогою, Антоній поступово заспокоювався.

— Зі мною таке буває, — сказав він. — Певне, щось у мозку. Давно вже, дуже давно цього не ставалося.

— Дасть Бог, таке більше не повториться, — дівчина лагідно усміхнулася йому. — Це, певне, від сонця.

Але він заперечно похитав головою.

— Ні, люба панянко! Не від сонця.

— Тоді від чого?

Він довго мовчав, аж нарешті зітхнув:

— Сам не знаю.

А за мить додав:

— І не питайте мене, бо якщо почну про це думати, почну напружувати пам’ять, то воно знову повернеться.

— Добре, стриєчку Антонію. Поговоримо про щось інше.

— Ні, не треба, панянко. Повертайтеся. Задалека дорога для ваших маленьких ніжок.

— Де там, ніякі не маленькі. Та якщо ви, може, хочете залишитися на самоті, то я повернуся.

Він зупинився, усміхнувся, легенько пригорнув її до себе й обережно поцілував у чоло.

— Хай тобі Бог віддячить, панянко, — тихо мовив і пішов.

Марися повернула в бік містечка. Несподіваний учинок і поцілунок цього чоловіка не лише не виявився для неї прикрістю, а немовби навпаки заспокоїв після нещодавніх переживань. Вона ще виразніше відчула, що в особі старого знахаря знайшла істоту із щирим і рідним серцем. Так, вона була переконана, що ніхто на світі не плекав до неї ніжніших і кращих почуттів і що у випадку якогось нещастя лише він один не відмовився би їй допомогти.

Та зрозуміла вона й те, що цей її добрий друг і сам потребує допомоги, що його вочевидь спіткало якесь велике нещастя, а в душі діється щось незбагненне й таємниче.

Напад, свідком якого вона стала в крамниці, навіював тисячі фантастичних припущень. Як на здоровий глузд, то будь-яке з них було недоречним, проте обираючи між сірістю й неправдоподібністю, Марися воліла друге. Тому їй і здавалося, що Антоній Косиба, знахар із млина — це загадковий романтичний герой, можливо, який-небудь принц у вбогому вбранні, або нещасний, що вчинив колись злочин — звичайно, мимоволі або в стані афекту — і прирік себе на життя в бідності й жертовність на благо інших.

Ні, вона не помилялася, не могла помилятися, коли виразно чула з його вуст слова французького вірша. Звичайний селянин не міг би їх так повторити. Зрештою, він зрозумів зміст вірша! Як можна було це пояснити?

«Припустімо, — думала вона, — що отак мандруючи, він колись дійшов до Франції чи Бельгії. Це цілком можливо. Багато селян емігрує, а потім повертається».

Проте такий підхід до справи й розгадка таємниці були занадто прозаїчними. Зрештою, якби так було насправді, то чому це так його вразило? Може, за цим криється якась трагедія? Безсумнівно, вірш про щось йому нагадав, пробудив якісь болісні спогади.

«Він і справді дуже незвичайна людина», — вирішила Марися.

І вона вірила в це, пригадуючи собі деталі, які підтверджували її переконання. Спосіб життя цього чоловіка зовні, проте лише зовні нагадував життя інших простих людей. Його делікатність, великодушність, шляхетність…

Марися була певна, що натрапила на слід справжньої таємниці, і вона вирішила розплутати її. Дівчина ще не знала, як саме це зробити, проте розуміла, що не заспокоїться, доки не знайде розгадки.

А тим часом сталися події, які спрямували її думки й зацікавлення геть в іншому напрямку.

Розділ IX

Десь у середині червня рано-вранці на ринковій площі зупинився великий темно-синій автомобіль. У Радолишках його знали геть усі, бо ж належав він панові з Людвикова. Авто зупинилося біля колоніальної крамниці Мордка Рабинова. З вікон крамнички пані Михалини Шкопкової було добре видно, як спершу вийшов пан Чинський, тоді його дружина й нарешті їхній син, пан Лешек.

Марися відсахнулася. Устигла тільки помітити, що молодий інженер іще більше схуд, і що був убраний у дуже світлий, попелястого кольору костюм, у якому він здавався ще вродливішим, ніж завжди. Дівчина була певна, що двері от-от відчиняться, і пан Лешек увійде. Здивовано відзначила, що серце калатає дедалі швидше. Подумала, що вона, мабуть, почервоніла, і що він іще подумає, наче це через нього.

Вона вже не раз подумки прикидала, як його зустріне. Але тепер, коли він був так близько, не могла пригадати жодного зі своїх планів. Знала одне: що радіє, дуже нерозважно радіє його приїздові.

Сіла за прилавком і заходилася пильно гаптувати. Хотіла, аби він її такою й побачив, коли прийде.

«Найкраще нічого не планувати, — вирішила Марися, — а повестися відповідно до того, як він себе поведе. Адже він може лише увійти й попрохати пачку цигарок… Як звичайнісінький покупець…»

Це був би жахливий учинок з його боку, від самої лише думки про це Марисі робилося невимовно сумно, тим більше, що вона дужче, аніж будь-коли відчувала, що минулої осені повелася з ним нечемно й несправедливо.

«Навіть, якщо він лише попросить цигарки, — думала вона, — я мушу бути з ним увічливою. Хоч би він швидше прийшов!»

Проте він не прийшов узагалі.

Прочекавши отак із чверть години, Марися обережно наблизилася до вікна лише аби побачити, як Чинські сідають до авто. Машина розвернулася й рушила в бік Людвикова.

— Поїхав, — голосно мовила Марися, і