Читати книгу - "Таємний сад"

побути з ним, — мовила вона. — Хоч би в нього був добрий настрій…

Дівчина вийшла з кімнати, але за якихось десять хвилин повернулася. Вигляд у неї був доволі спантеличений.

— Гм, ти його таки причарувала, — вимовила вона. — Як я прийшла, він сидів собі на своєму дивані з книжкою. Доглядальницю відіслав аж до шостої години. Я мала чекати у сусідній кімнаті. Як тільки та пішла, закликав мене і сказав: «Хочу, щоб сюди прийшла Мері Ленокс. Піди приведи її. Але пам’ятай: нікому ані слова». Гей, тобі ліпше поквапитися, Мері, бо він чекає.

Мері лише кивнула головою і побігла. Звісно, зараз вона б воліла працювати з Дікеном у саду, але сам Колін був не меншою таємницею, ніж їхній сад, тому їй кортіло знову з ним зустрітися.

У кімнаті весело блимав камін — мабуть, його нещодавно запалили. При денному світлі кімната виглядала дуже затишно. Килим, портьєри, картини на стінах, яскраві книжки на полицях — усе це грало барвами і піднімало настрій, хоча за вікном падав дощ. Колін також виглядав як картинка з книжки. Він сидів у дорогому оксамитовому халаті, спершись на велику парчеву подушку, а на щоках у нього навіть були рум’янці.

— Заходь, сідай, — сказав він. — Я цілий ранок думав про тебе.

— Я також думала про тебе, — призналася Мері. — Якраз говорила про тебе з Мартою, коли ти мене покликав. Ти не уявляєш, яка вона налякана. Каже, що місіс Медлок вирішить, ніби то вона розказала про тебе, і вижене її утришия.

Колін нахмурив брови.

— Піди і скажи їй, нехай прийде сюди, — сказав він. — Вона в сусідній кімнаті.

Мері привела Марту. Бідолашна так боялася, що у неї аж підгиналися ноги. Колін насупився.

— Твоїм обов’язком є виконувати те, що я хочу — так чи ні? — спитав суворо.

— Так, сер, я маю вас слухати, — затинаючись вимовила Марта.

— А місіс Медлок має виконувати те, що кажу, чи ні?

— Кожен повинен вас слухати, — відповіла Марта.

— Добре, тоді якщо я кажу тобі привести міс Мері, то як місіс Медлок може тебе за це вигнати?

— Будь ласка, сер, не дайте їй цього зробити, — благально вимовила Марта.

— Та якщо вона скаже тобі бодай слово, то я сам її вижену, — владно заявив Колін Крейвен. — Ніхто тобі нічого не зробить, запевняю тебе.

— Дякую вам, сер, — вклонилася Марта, — я завжди буду вас слухатися, дякую.

— Мої бажання — обов’язок для тебе. І я нікому не дам тебе скривдити, пам’ятай про це. А зараз іди, — з королівською величчю промовив Колін.

Марта, задкуючи, вийшла і зачинила за собою двері. Колін повернувся і перехопив здивований погляд Мері. Дівчинка явно була вражена.

— Чого це ти так дивишся на мене? — підняв він брови.

— Та от, згадала дещо.

— Що саме? Сядь отут і розкажи мені.

— Знаєш, — вимовила Мері, всідаючись у велике крісло, — якось в Індії я бачила хлопчика-раджу. Його вбрання прикрашали коштовні рубіни, смарагди, діяманти. І він розмовляв зі своїми слугами точнісінько так, як ти щойно говорив з Мартою. Всі мали виконувати кожен його наказ… тієї ж миті. Думаю, якби вони не послухались, то він наказав би їх повбивати. Усіх.

— Добре, потім розкажеш мені про раджу, — мовив Колін, дивлячись на Мері. — Ти ще щось згадала?

— Так, я згадала Дікена і подумала, що ти зовсім на нього не схожий, — відповіла Мері.

— Хто такий Дікен? — спитав Колін. — Що за дивне ім’я!

— Це Мартин брат. Йому дванадцять років, — пояснила дівчинка. — Він не схожий ні на кого у світі. Дікен може причаровувати лисів, білок чи птахів, як це роблять індійці зі зміями. Він тихенько грає якусь мелодію на дудці, а вони приходять послухати.

На столі поруч із ліжком лежало кілька великих книг і Колін потягнув одну до себе.

— Тут є зображення приборкувача змій, — вигукнув він. — Ходи, подивися.

Книга містила чудові ілюстрації, Колін знайшов одну і показав їй.

— То що, Дікен може приборкувати змій? — спитав він нетерпляче.

— Ну, зі зміями я його не бачила. Він просто грає на дудці, а звірята приходять послухати, — пояснила Мері. — Але Дікен каже, що тут нема жодних чарів. Він живе на пустищі і знає усі їхні звички. Навіть казав мені, що часом відчуває себе то пташкою, то кроликом. Я сама бачила, як він розмовляв з малинівкою. Так-так, він тихенько защебетав до неї, а вона йому відповіла.

Колін відкинувся на подушку. Очі його блищали, а на щоках палав рум’янець.

— Розкажи мені ще про нього, — попросив він.

— А про пташині гнізда йому відомо геть усе, — вела далі Мері. — Ще він знає, де живуть лиси, борсуки і видри. Дікен вміє тримати таємницю: він ніколи не відкриває своїх знахідок іншим хлопчиськам, бо ті можуть налякати звірят і заподіяти їм шкоду. Він також знає геть усі рослини, які ростуть на пустищі. Його про що завгодно можна спитати — все знає!

— Гм, невже йому подобається пустище? — знизав плечима Колін. — Воно ж таке дике, таке понуре! Як воно може комусь подобатися?

— Та це найгарніше місце у світі! — захоплено вигукнула Мері. — Там росте пребагацько всяких рослин, пташки будують собі гнізда, у норах і кублах живуть розмаїті звірята — і все воно щебече, виспівує, змагаючись одне з одним. Там скрізь — і під землею, і на деревах, і поміж вересових заростей — кипить життя. Пустище — то цілий світ, кажу тобі!

— Звідки ти все це знаєш? — спитав Колін, піднявшись на ліктях.

— Насправді я ніколи там не була, — відповіла Мері, раптом спам’ятавшись, — тільки ото раз проїжджала у сутінках, коли сюди їхала. Спершу пустище мені здавалося страшним і похмурим — особливо коли там завиває вітер. А тоді Марта стала розповідати про нього, а потім Дікен. Знаєш, коли про пустище розповідає Дікен, то ти ніби опиняєшся у вересових заростях і відчуваєш, як пригріває сонце, як медвяно пахне дрок, а над ним кружляють метелики і бджоли. Так він вміє все описати, Дікен.

— Гм, мені такого не побачити, — сумно вимовив Колін.

— Ну звісно, якщо ото місяцями не виходиш з кімнати, — сказала Мері, кивнувши головою у бік ліжка.

— Але ж я не можу піти на пустирище, — сказав він із жалем.

Мері якусь мить помовчала, а тоді, набравшись відваги, заявила:

— Можеш… скоро зможеш.

Хлопець смикнувся.

— Іти надвір? І то аж на саме пустище?! Ні, це не для мене! Мені й так довго не залишилося, а тут ще підхоплю якусь