Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

не Ілонину книжку, а мою, — пояснив він. — Я подарував їй ці сонети, а згодом придбав таку саму книжку й собі, щоб, читаючи, відчувати зв’язок із нею.

— Але ж я бачила, як ви клали її якраз на ту поличку… Іншої там, здається, не було… — пробурмотіла я, немовби виправдовуючись.

— Не було. Пізніше я забрав Ілонину книжку до своєї кімнати, щоб мати біля себе як її частинку… У спальні я тримаю книжки, які читаю… А свою натомість поклав на полицю… Знаєш, ти маєш рацію. Важливим є вже саме усвідомлення зв’язку із дорогою тобі людиною… Так було, коли я перечитував сонети… Це вони єднали нас, поки я не втратив її остаточно.

Ми знову замовкли. Під ногами шелестіло мокре листя і прив’яла трава. На нас із байдужою понурістю дивилися хрести й невеличкі мармурові пам’ятники з фотокартками людей, яких уже не існувало.

— Чесно кажучи, не думала, що ви приїдете сюди, — озвалася я через якийсь час.

Колекціонер важко зітхнув:

— І я не думав… Можливо, й не приїхав би, якби не одна випадковість… Ми вже прийшли.

Він наблизився до могили, над якою росла верба, і притулився до дерева. З округлого чорно-білого фото, обрамленого сірим мармуром, до нас ледь усміхалася молода дівчина. Світле густе волосся, розділене на проділ, великі сумовиті очі…

— Просто неймовірно… — вражено прошепотіла я. — Дівчина з фотокартки поета!

— Авжеж, з фотокартки поета, — важко прошепотів колекціонер. Сягнувши рукою у внутрішню кишеню плаща, він витяг таку ж саму чорно-білу й трохи пожовклу, знайому мені фотокартку.

Я лише запитально подивилася на нього, бо вже геть нічого не розуміла.

— Я випадково побачив це фото, — сказав Арсен. — Воно випало з поетового записника, коли ми були у видавництві. Дізнавшись, що я добре знав цю жінку, він віддав мені світлину. Тоді я й зважився її знайти. Навіть вирішив, що це якийсь знак… Але, бачиш, не буває чудес, дівчинко. За все у житті доводиться платити, особливо за свої помилки, за свою байдужість, егоїзм та дурощі. Іноді жорстоко платити. Можливо, я справді міг би віднайти сенс, про який ти говорила… Навіть дивно, як ти могла це розуміти, не маючи життєвого досвіду, не переживши справжнього кохання… Але запізно. Вже, на жаль, запізно…

Я важко зітхнула й не знала, що йому на те відказати. Колекціонер конвульсивно обійняв стрункий, немов жіночий стан, стовбур верби і притулився до нього чолом.

— Ех… — ледве чутно видихнув він за хвилю, так тихо, ніби звертався сам до себе, — не віриться, що вона там… Отак сидів би тут, при ній… Знаєш, вона так вміла дивуватися… Дивилася, приміром, крізь відчинене вікно у двір, і дивувалася… Усьому, як дитина… І погідному дневі, і сонцю, що ковзало шибою вікна, і блакитному небу, і прозорому повітрю, і людям, що кудись поспішали… А я ніколи не помічав нічого… Я не помічав життя…

Арсен щось зашепотів, хоча слів неможливо було розчути, і лагідно погладив стовбур дерева, наче там, у ньому, а не деінде, перебувала тепер Ілона. Я відчула, що мені слід піти. Колекціонерові потрібно було побути на самоті зі своїми спогадами.

— Бувайте, — тихо сказала я, на прощання торкнувшись рукою холодного каміння памятника. Арсен не відповів. Тільки продовжував щось безладно шепотіти, забувши раптом про мою присутність.

Я поволі простувала до станції і на серці у мене було важко від жалю та смутку. Мені було до болю шкода Ілону з її сумними й мудрими очима, які знала з фотокартки, її безглуздо обірваного життя, цю дивну жінку, її матір, яка збайдужіла до цілого світу, колекціонера, його невиправданих сподівань і своїх розбитих ілюзій… Невже насправді в житті немає сенсу?

Увечері, збрехавши дядькові, що погано почуваюся, аби уникнути розмови, я зачинилася у своїй кімнаті й провалилася у дивну апатію. І раптом чомусь пригадала Дениса. Мені захотілося почути телефонний дзвінок, захотілося усе йому розповісти… Може, це дало б мені хоч якесь полегшення? Але телефон уперто мовчав. «Чудес не буває», — пригадала я слова колекціонера й зайшлася нестримним плачем.

XVII

Новий тиждень у кав’ярні розпочався несподіваною новиною. І знову це стосувалося нашої куховарки Нельки. Її колишній кавалер швидко знайшов собі втіху. Нелька частенько бачила, як із сусідової квартири вранці вислизає якась жінка, та, на щастя, вона вже тим не переймалася і дійшла висновку — Юрчик таки мав рацію, не довіряючи тому типові. Тим часом у Нельки було кілька побачень із вчителем музики. Більше того, її сина дуже зацікавила його флейта.

— Як я хвилювалася… — розповідала Нелька, бадьоро чистячи картоплю. — Ти ж знаєш, який вибагливий Юрчик… Я не хотіла їх так завчасу знайомити, але мій музикант наполягав… Ти й уявити собі не можеш мого здивування! Вони так швидко знайшли спільну мову! Хоча, напевне, це й не дивно… Хіба може людина, яка пов’язана з музикою, тим більше, коли вона грає на флейті, бути поганою? Але віриш, якби навіть мій син був проти, я б на те не зважала! Я просто впевнена, що цього разу мені по-справжньому пощастило! І знаєш, Юрчик навіть захотів навчитися грати на флейті!

Справді, я ще ніколи раніше не бачила Нельки такою щасливою. Мабуть, це була єдина новина, яка хоч трохи мене порадувала і бодай на мить розвіяла смуток.

Повернувшись із села, я кілька днів поспіль телефонувала колекціонерові, та він вперто не піднімав слухавки. Я не знала, що й думати. Може, він кудись поїхав, а може, впав у депресію? А якщо з ним щось трапилося? Напевно, не потрібно було залишати його самого. Раптом він щось собі заподіяв? Адже від нього можна очікувати будь-чого. Кілька разів я приходила до його будинку, кружляла подвір’ям, стукала у двері, зазирала у вікна, та враз принишклий осамотілий дім, наче звіря, що зненацька запало у сплячку, не виявляв жодних ознак життя. Моя уява малювала мені найгірші й найбезглуздіші сцени, які лише можна було вигадати. Приміром, як колекціонер лежить у ванній із перерізаними венами й виряченими від жаху очима або висить у бібліотеці з мотузкою на шиї… Чи лежить на канапі зі встромленим у серце ножем…

Одного дня я зважилася піти до його сусідів. Постукала у двері будиночку навпроти. Привітна огрядна молодиця повідомила мені, що пана Арсена вона не бачила вже кілька днів. Принаймні увечері його вікна не світилися.

— Гадаю, він кудись поїхав, — додала молодиця. — Коли він кудись від’їжджає, то зачиняє геть усі вікна.

Та цей аргумент мене аж ніяк не переконав.